Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

Мені важко було зрозуміти свій стан: вир думок у голові і одночасно відчуття недоторканої озерної гладі.

“Я поруч. Я тут”, - не сказала, а подумала, вірячи, що він почує мене.  Що мої такі глибокі переживання насправді істинні. Що їхнім джерелом є не розум, а те, що ховається глибоко в душі кожного з нас.

Надовго запала тиша. Здавалося: промов хтось слово, і те, що зріє в душі, розсиплеться вдрузки.

Не було чути навіть цокання годинника. Час ніби зупинився. І так хотілося, щоб ця ніч тривала вічно!

Єдиним, що подавало ознаки життя, було світло місяця, який то ховався за хмарами, то випливав із них. Відповідно в кімнаті то западала темрява, то світліло, наче вже наступав ранок.

“Тобі варто заснути”, - я все-таки порушила тишу.

Дихає спокійно, пальці більше не тремтять.

Ти таки почув мене?!

Як би ж то… Август повернувся обличчям до стелі.

- У тебе дуже ніжні руки, - спокійно, сумно і безмежно ніжно.

Ще недавно подібна фраза змусила б мене зніяковіти, але зараз вона сприймалась цілком природно. Він не лукавить. Він справді так думає. А можливо, просто не бачив шрамів?

- Я не сподівалась почути щось подібне… - мій голос прозвучав так здавлено, ніби я не говорила весь день і вперше сказала хоч щось. Я сама не часто задумуюсь, якими є мої руки. Але ховаюсь від надмірної цікавості оточення, одягаючи рукавиці.

Шлях до прийняття виявився тернистим. Не стільки через вигляд моїх долонь, як через реакції людей, яким довелось їх побачити. Понищені шрамами, долоні відлякували людей. Важко було уявити, що комусь буде приємно взяти мене за руку. Я заздрила парам, які прогулювалися, тримаючись за руки. ”Чи станеться колись таке зі мною?” – думала я.

Негативних реакцій було аж забагато, тому в моїй шафі з’явилась окрема полиця для десятка видів рукавиць різного крою і призначення. Вони стали моєю другою шкірою. Але відсутність тактильності не було чим замінити.

- Мені подобаються твої руки, - він поцілував праву долоню. Раз. Другий. Третій. Потім став ніжно її пестити своєю рукою, очевидно, намагаючись зняти мою напругу, і йому це вдалось. Феноменально. Я втратила дар мови.

- Як це сталось? - таки бачив… Отруйні голки впились у шкіру. Господи, за що? На контрасті цей холод такий нестерпний.

- Віто, - і знову мої долоні в його руках.

Я… Він… Невже прийняв? Але ж не втік! Не відчуває огиди! Він знав і сам ініціював контакт. Невже це … надія?…

- Ух.. - наразі я спромоглася лише на видих, наразі… - Це досить дивна історія… з частковими провалами… Якщо тобі справді цікаво, я розповім.

Він поклав мою праву долоню собі на очі й прикрив її своїми руками.

- Я хочу бачити твоїми очима.

- Це сталося ще в школі. Мені тоді було 14 років.

Була весна. Від ранку погода обіцяла бути дуже гарною, але як то буває весною, в той день природа вирішила показати свій норов. Ближче до обіду стало дуже темно. Зібралось на грозу. Навіть передали штормове попередження – шквальний вітер. Переживати не було чого: нам могла загрожувати хіба що необхідність затриматися в школі, якщо таки хлине злива.

Приміщення нашої школи далеко не нове, тому іноді пропадало світло. Пропало воно і на цей раз. Вчителька пішла попросити ліхтарик чи хоч свічки, бо в класі було темно, як вночі. Я вийшла у коридор – хотілося побути на самоті, поки немає вчительки.

Наш клас знаходився в самому куті першого поверху. Там завжди було небагатолюдно – хіба що кілька однокласників могли щось обговорювати. Підійшовши до вікна, я побачила, що через вікно першого поверху паралельного крила вилазить якийсь хлопець. - На мить я замовкла: я не впізнавала сама себе – слова ллються рікою, ба ні, вулканічною лавою. 

   - Продовжуй, - не сказав, а видихнув.

  - «В кабінеті що: немає вчителя? Це так старші класи розважаються?» - промайнуло в голові. Раптом усе подвір’я освітив спалах блискавки, а за ним пролунав грім. Такий, що аж шибки затремтіли. Почалась справжня гроза. У той момент хлопець стрибнув з вікна і, мабуть, невдало, бо впав. За мить він підвівся, але ступив крок і осів у калюжу, яка встигла вже утворитися на подвір’ї.

Я не боюсь ні гроз, ні блискавок, просто знаю, що, з питань безпеки, на вулицю під час грози краще не виходити. Хоча, якщо бути цілком відвертою, мені завжди було цікаво, як це: ідеш полем, над головою розкати грому, дощові струмені нестримно линуть вниз, пронизуючи тебе наскрізь, за пеленою дощу нічого не видно… Але зараз не слід про це думати: хлопець сидить у калюжі й не може піднятися.

Переді мною знову постала ця картина. Здавалося, що все це сталося вчора. Август не відпускав моєї долоні. Сперся на лікоть і чекав продовження. А воно там справді було.

- Якась невідома сила зірвала мене з місця, і я побігла коридором. У голові билася одна думка: йому треба допомогти. Усі мої попередні думки про небезпеку виходу на вулицю під час грози розтанули, як туман. Добре, що був урок. На перерві було б не проштовхнутись, а мені конче треба було чимшвидше опинитися надворі, хоч я сама не розуміла, чому.