Читати книгу - "Корона мертвого короля. Смерть знає забагато таємниць, Джулай Саммер"

- Вальдес, на вихід!

Деякий час я продовжую дивитися в сіру в’язничну стелю, не помічаючи нервово тупцяючого біля дверей камери охоронця. Аж доки тому не вривається терпець, а терпець у нашої охорони досить короткий, тому він рявкає знову — голосніше і зліше:

- Вальдес, ти тупа чи глуха?!

Точно, Вальдес це ж я. Дивно, але за останні чотири роки, що це прізвище вишито на бірці мого нехитрого вбрання, до нього я так і не звикла.

- У тебе побачення з матір’ю.

Сухо повідомляє все ще розлючений наглядач. Часом мені здається що цей здоровезний чоловік навіть брезгує гніватися на таких як я. Щодо причин... вони мені не відомі.

Мама — це добре. Дебору я не бачила місяця зо три. Раніше вона не пропускала можливості вибити побачення, а можливість така випадала не частіше разу на місяць. Хоч це не звичайна в’язниця, а “Ізоляційна установа для тимчасового утримання малолітніх магічних злочинців”, приставці “ізоляційна” цей заклад відповідав сповна.

Нас відокремили від світу, якому ми несли загрозу, від рідних, бо ті могли викликати нестабільні емоції і, звісно ж, один від одного. Бо зберіть в одному місці підлітків з кримінальним минулим і локальний кінець світу вам забезпечений. Тому камери тут були індивідуальними, годували з доставкою в кімнату, і навіть на прогулянку випускали невеликими групами по п’ять-шість осіб. В невеликому внутрішньому дворику кожен мав свій кут, де міг дихати свіжим повітрям. Підходити чи розмовляти один з одним — суворо заборонялося. Не заборонили нам одного — дивитися. І судячи з деяких поглядів товаришів по нещастю, тримати нас подалі було гарною ідеєю. Тож перша звичка, яку опановуєш тут — це погляд в нікуди. Чудова алегорія на наші перспективи на майбутнє.

Під конвоєм ще із двох охоронців, ми минули схожий на похмуру лікарню жилий блок, та заплетені мов металеве павутиння безкінечні сходи, одні із яких вели до блоку відвідувачів — єдиного, що поєднував це місце з навколишнім світом.

В кімнаті для відвідин стояло прозоре магонепробивне скло, яке ділило її на два рівних квадрата. З обох сторін від нього, дзеркально стояли два однакових столи і стільці.

Зараз місце по ту сторону скла було зайнято жінкою в елегантному білому костюмі. Вона мала величний погляд сірих, як мої власні, очей, а довге світле волосся, що тільки підкреслювало нашу схожість, було зібране в стриману високу зачіску.

- Це ти, - важко було стриматися від розчарованої гримаси.

- А ти на кого чекала?

Треба ж, голос зовсім не змінився. Сталевий і холодний, під стать повному відрази зверхньому погляду.

- Маму. Дебору.

- Я теж твоя мати.

Відрізала байдуже, та в сірій глибині очей промайнув гнів. Всього на мить, тому якби я не знала її з народження, певно б і не помітила.

- Ти ніколи раніше не приходила. З чого раптом мені тебе тут чекати?

Свята правда. В останнє я бачила свою біологічну матір під час першого суду, чотири роки тому. Навіть на винесення вироку вона не з’явилася. Думаю, святкувала, як вдало від мене здихалася.

- Моя сестра завжди надто балувала тебе увагою, - її аккуратний ніс брезгливо поморщився, а між бровами залягла зморшка.

Коли мати корчила таке лице, то більше не здавалася величною королевою. Справжній гнів викривав у ній досить молоду жінку, безумовно красиву, та живу і нещасну. Нещасною її зробило моє народження.

До повних десяти років, мати разів двадцять намагалася довести, що я їй не рідна. Генетичний аналіз з першого разу переконав батька, та не її. Це продовжувалося аж поки в мені чітко не проявилися фамільні риси характеру і зовнішності. Білі відьми. Так називали жінок роду Вальдес. Всі вони мали біляве волосся, схожий колір очей — сірий, з ледь помітним відтінком синього, а ще були відбірними стервами.

От тільки здавалося, що в жилах старшої із трьох сестер, Еріки Вальдес, текла не відьомська кров, а квінтесенція родових пороків. Середня сестра померла ще до мого народження. А молодша, Дебора, взагалі була найменшим і найприємнішим злом, яке я знала в своєму недовгому житті. Принаймні, Дебора любила мене.

Мовчанка між нами затягнулася. Еріка вдавала що мене не існує. А я... за звичкою дивилася кудись повз неї. Нарешті вона роздратовано знизала плечима:

- В мене немає часу на ці дурниці, Тіаро.

- Чому ти тут?

Якщо чесно, мені взаємно остогидла компанія цієї зверхньої суки. Не бачила б її ще років сто.

- Тобі скоро виповниться двадцять. Залишатися тут більше не зможеш.

- Прийшла побажати мені удачі у справжній в’язниці?

- Хм...не дочекаєшся. Знаєш, - Еріка піднялась зі свого місця і повільно, з величчю справжньої королеви, обійшла стілець, - я б щиро воліла, аби тебе десь закрили до кінця твоїх днів. В’язниця підходяще для тебе місце. Ти маєш відповісти за все, що зробила.

Її обличчя втратило благородну стриманість. Зараз на мене дивилася повна ненависті жінка. Сумнівів в тому, що будь її воля, вона придушила б мене ще в колисці, не залишилося.

Куди більше здивувала власна реакція. Точніше її відсутність. Дивилася на Еріку, бачила відразу і ненависть в її очах, чула лють в її голосі... і нічого. Я нарешті звикла.

Маленька дівчинка всередині мене більше не ображалася і не ховала скупих сліз. Зараз вона продовжувала байдуже гратися ляльками, сидячи на підлозі, і здавалося не помічала пітьму, що згущувалася навколо неї.

- Та твій батько, - голос відьми ледь помітно затремтів, - так не вважає. Його адвокати вже пів року намагаються витягти тебе. І на мій превеликий жаль — їм це вдалося.

Еріка театрально заламала руки і зі злою усмішкою спостерігала за моєю реакцією.

А я... я не знала, як реагувати. В’язниця, до якої, хоч як себе не обманюй, неможливо було підготуватися — відміняється? І мені про це повідомляє жінка, яка більше за все на світі мріє, аби я гнила там довіку? Схоже на дуже поганий жарт.

- Так, у твого батька нікчемне почуття гумору, - не знаю як, та Еріка вгадала напрямок моїх думок. - І ще один його жалюгідний жарт полягає в тому, що ти поїдеш з країни. В Ардгольд. Тебе прийняли в Темну Академію.