Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

Охоронця біля дверей не було, мабуть, пішов з моєю вчителькою до комірки за свічкою чи ліхтарем.

Мені здавалося, що все навколо підганяє мене: «Біжи!» І коли до виходу залишалось декілька метрів, дуже близько вдарила ще одна блискавка. Величезний стовбур дерева зігнуло, як сірник, і він упав на дроти.

У фільмах іноді сповільнюють кадри, коли підходить кульмінаційний момент. Виявилося, що в житті можна пережити щось схоже. Я ще не знала, що буде далі, але відчувала, що щось має статися. Обірваний дріт плювався іскрами під проливним дощем і врешті впав.

Спершу міріади розрядів пронизали воду, а тоді поглинули хлопця. Його затрусило. Ще одна блискавка освітила простір, і відбите від скляної коробки світло засліпило мені очі. Це був знак, певно, єдиний, який моя перелякана свідомість змогла тоді сприйняти.

Скло коробки, де знаходилися засоби протипожежної безпеки, ніби підморгнуло мені. Крім вогнегасника, відра і лопати там висіла сокира.  

План дій склався в моїй голові сам собою. Я в школі завжди носила шарфик. Він дозволяв вирізнитись серед однаково одягнених однокласниць, бо форма в нашій школі була обов'язковою. Отже, підійти до скриньки, зняти шарф, обмотати руку, розбити скло, забрати сокиру і бігти. Бігти чимдуж. Невідомо, скільки ще він зможе протриматись і чи вже не запізно.

Треба рубати дріт. 

Фатальним для мене стало те, що ручка сокири була не дерев’яна, а залізна. Я навіть не знала, що таке можливе.

Сильний удар відразу перерізав дріт. Тіло хлопця у воді обм'якло, а у мене перед очима заіскрило: струм ішов через метал. Власне, це було останнє, що я бачила того дня.

Вранці через день чи два я прокинулася в лікарняному ліжку. Мої руки були перебинтовані. Лікарі пояснили, що шкіра приварилась до металу і довелося всю її зняти. Довгий час я не могла навіть поворушити руками, так дуже боліло.

То був складний період для сім’ї. Не стільки через лікарню й операції, скільки через необхідність доглядати за мною…

Загалом, якось так, - я відчула, що по щоках котяться сльози, горло здавило, тіло напружилось. Ну й монолог у мене вийшов. Досі ніколи й нікому ще не розказувала всієї історії.  

- А хлопець… Тобі відомо, що з ним? – у голосі звучало щире, непідробне співчуття.

- Він вижив, але дісталось йому більше за мене. Стан його був дуже важким. Його не тільки вразило струмом, він ще й зламав обидві ноги, невдало стрибнувши з вікна. Чому він таким чином вирішив покинути школу і як далі склалося його життя, мені не відомо.

- Ти його … ненавидиш? – запитав дуже обережно.

- Аж ніяк, - і я не лицемірила. - Якби довелось прожити той день ще раз, я б зробила так само. А якщо б знала, що станеться, то спробувала б вберегти його.

- Думаю, він би хотів це почути… - сказав так тихо, що я ледь розібрала слова. - Дякую, що впустила мене у своє минуле.

Артур забрав руки з моєї долоні й переклав її з очей на те місце, де розмірено билося його серце.

Спогади про пережите, події минулого дня втомили мене, проте мені кортіло розпитати і його. Я бачила, що Августа щось мучить, і дуже хотіла, щоб йому стало легше, але жодне питання не виглядало доречним.

“Що тебе турбує? Чому ти плачеш? Про що кричить твоя душа?” – на язиці крутилися ці запитання, але вимовити їх я не сміла.