Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Варто буде поцікавитися ним.
Іти на милицях спочатку було дуже некомфортно, але таки людина – істота, яка може пристосуватись до всього на світі, і от я вже дуже навіть впевнено і, що головне, тихо спускають сходами вниз.
Звуки, які я чула ще в кімнаті і які чую зараз, відрізняються, як день і ніч. У першій мелодії звучав порив до життя, напруга перепліталася з надією, а зараз мелодія згасала.
Згадався фільм, де дівчина підходить до головного героя, який грає на піаніно, сідає біля нього, і далі вони грають дуетом. Під час цього епізоду я обурювалася: “Стій! Не рухай його! Чи не бачиш, що людина хоче побути наодинці?” А коли сама опинилась у подібній ситуації, то зрозуміла, що керувало тією дівчиною.
Стою в нерішучості. Підійти? Чи залишитись на сходах? Злякати його не хочеться, але й піти геть немає сил.
Сісти збоку? Грати я не вмію. Обійняти? Чи ж маю на це право?
Ми знайомі менше доби, а я вже виспалась у його ліжку, і тепер лізтиму в зону його комфорту? Я ж не знаю, що зараз діється в його душі.
Думки мене стримували, а ноги самі несли до нього. Заглиблений у музику, він не помітив моєї присутності. Та і я незчулася, як опинилася позад нього, і, спершись на ліву милицю, простягла руку до його плеча.
Видно, не знайшлось у мене кращого варіанта.
Не поворухнувся, не подав знаку, навіть з такту не збився.
Він настільки далеко?
До цього я не готова. Чи готова? Чи до такого не приготуєшся?
Мої пальці перейшли ближче до його шиї. Моя сестра – медик, і я наслухана, що з пульсу людини, навіть без спеціальних умінь, щось таки можна визначити.
Хоча … Кому зараз потрібні ці логічні обґрунтування, в яких я завжди гублюсь, до яких прагну і без яких не чую землі під ногами? Хіба завжди слід роботи все правильно, завжди мати зрозуміле і чітке пояснення своїх дій? Невже імпульсивні, емоційні, виправдані лише на рівні несвідомого вчинки – це зле?
Це не зле... Це страшно.
По тілу хвилею пробігли мурашки. У світі, де нас вчать бути відмінниками, переможцями, президентами й не менше, дуже важко бути самим собою. Дії без обґрунтування можуть стати причиною для насмішок. Прояв істинних почуттів серед загалу вважається слабістю.
Я не така!
Чи?
Кого я обманюю…
Себе, його?
Не цього разу.
Що мені до думки світу? Хай мене не зрозуміють чи висміють. Хай завтра потоп. Сьогодні я буду собою і діятиму так, як вважаю за потрібне.
Раптом мелодія обірвалась, він перехопив мою руку за кисть. З несподіванки я перестала дихати. Здається, це тривало вічність. За вікном спинилося життя міста, стрілки годинників припинили свій рух, моє серце пропустило удар, і все всередині скрутилося в грудку.
Так нас і знайдуть тут зранку. Дві завмерлі фігури. Не мертві, може, але й точно не живі.
Він послабив стиснуті пальці. Такі тонкі й холодні. У глибокому стресі організм відводить усю кров до ніг, щоб тікати, та до внутрішніх органів, щоб вижити.
“Що з тоб…” – я не змогла завершити запитання. У голові паморочилося і здавалося, що лечу в прірву.
Легким і дуже швидким рухом він зняв з моєї руки рукавичку. Перехопив правою рукою вже не кисть, а зовнішню сторону долоні й притулив до своєї щоки.
Між моїми пальцями потекли гарячі сльози.
Це був беззвучний крик… А я стояла так близько, але не знала, що робити.
Я не належу до надто вразливих людей. Не раз бачила розпач, гнів чи відчай. Але це було зовсім інакше.
Місяць вийшов з-за хмар, заливши холодним білим світлом кімнату. Август сидів навпроти мене, вже не спиною, а обличчям, усе ще притискаючи мою руку до щоки. Підвівши очі на мене, він подивився прямо в мої.
Виснажений боротьбою із самим собою і своїм минулим спраглий самарянин у пустелі без надії на оазис. Чи все ж?
Ми обидвоє знали, що буде далі. Вистачило мого легкого кивка згоди.
Милиці глухо впали на стілець. Артур підхопив мене на руки і, посадивши на великий м’який килим біля дивана, без слів опустив голову на мої коліна.
“Я знаю, що ми все робимо правильно, - моє німе звернення до нього було гучним, щоб він його точно почув.
- Сьогодні ти спатимеш спокійно, - я зняла рукавичку з лівої руки,
- Бо я берегтиму твій сон, - не можна залишати між нами нічого чужого, тут і зараз ми потрібні одне одному,
- Я обіцяю бути поруч, скільки буде потрібно”.
Ніколи б не подумала, що так природно буде відчуватись настільки не звична для мене ситуація.
Уже впевненіше, але все ще з острахом, що все розвіється, як сон, я поклала руку на його плече, і він притиснув її до себе.
Не сон.
Вільною рукою я відгорнула пасмо волосся з його обличчя. Дивовижно, але мені знайоме це волосся. Воно просочується між пальцями, як вода між камінням.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена», після закриття браузера.