Читати книгу - "Фатальна ніч, Влада Клімова"

Нормальній людині моє життя, вочевидь, може здатися казковим. Це тому, що не потрібно чекати біля вікна принца на білому коні. Тато залишив єдиній доньці у спадок серйозний бізнес. Ні, не салон краси, а контрольний пакет акцій металургійного підприємства, з усіма можливими наслідками. І через це мій світ зациклений на модернізації виробництва, нарадах та домовленостях, зустрічах з партнерами й конкурентами. Ось така казочка зовні, а зсередини – справжнє пекло.

Крім того, мені вже за тридцять, а я ще ніколи не була заміжня! Спочатку мої хлопці не влаштовували тата, а коли його не стало – залицяльники просто не вміщалися в мій життєвий графік. Це тільки здається, що в сталеплавильній галузі гроші течуть, наче ріка й нічого не треба робити. Насправді ж ділові стосунки тут дійсно схожі на гарячий потік лави, та я навчилася тримати голову холодною, а руку на пульсі проблем. І якщо це з тобою відбувається поступово – звикаєш та не шкодуєш себе...

Але почну я свою розповідь з того моменту, коли тато був ще живий. Якось, після занять в універі, ми з дівчатами пішли на каву і там вперше я відчула загрозливий світ статків. І хоч я навчалася на комерційній основі, ніколи не вважала себе заможною чи особливою. А той чолов'яга, мабуть, прочитав чиїсь відгуки в мережі й спробував, прямо серед купи людей, взяти мене в заручниці. Звісно його миттю знешкодили поліціянти, бо він був непідготовлений і дурний. Та з того часу батько почав наймати для мене охоронців і я зрозуміла, що таке життя пташки в клітці.

Ні, мої захисники були професіоналами та намагалися поводитися коректно й непомітно. Але ж своїм всевидячим оком, раз по раз, нищили мій студентський світ. Бо хто захоче водитися з дівчиною, охорона якої весь час шукає поглядом ненадійних перехожих або ввічливо обмацує знайомих портативним металошукачем? Так десь на стадії дипломної роботи я залишилася без друзів. Тепер вони були лише в мережі – віртуальні «воїни світла» та моделі й актриси, з дурнуватими ніками й фантастичними історіями життя на землі.

Ось в цей непривабливий момент мого існування, раптово й неочікувано, увірвалось нестерпне горе. Поруч своїх улюблених мартенів тато фактично «згорів на роботі». Коли його привезли до медичного центру, лікарі вже констатували смерть. Виявилось, що підступному тромбу байдуже: чи були у гарної людини плани на майбутнє? А ще для його доньки світ без батька миттю перетворився на суцільний біль...

Далі життя полетіло наче снігова лавина з гори. Буквально відразу після поховання з’явився нескінченний потік «рідних і близьких». У гонитві за ласим шматом прибуткового пирога якісь дивні особи боролися між собою, не звертаючи жодної уваги на несуттєву деталь – розбиту та самотню дівчину поряд.

Ні, я розумію, що Вербицьких на планеті багато, але ж ті люди мені зовсім чужі. Так сталося, що ми з татом в цілому світі були зовсім самі. Мама померла, народжуючи мене і я бачила її лише на фото. А тепер, поруч на столі, поставила ще його знімок у рамочці та плакала день і ніч.

Бувають моменти, коли людині здається, що навколо одні вороги й на допомогу чекати зовсім не варто. Ось саме тоді, коли ти на краю прірви, частіше за все знайдеться рука, що підтримає. Дивно, але у моєму випадку це був адвокат сім'ї. Саме він зупинив ту «чергу охочих» та довго й настирливо навчав мене куштувати страхітливий багатошаровий пиріг бізнесових стосунків.

Тато звісно теж готував мене до життєвої боротьби й тому навідріз заборонив мріяти про факультет журналістики. Казав, що з мене вийде гарна помічниця й талановитий фінансист. До навчання я підходила без жартів та закінчила економічний зовсім не дурною. Ось тільки не для того світу, що диктував мені продати акції, і взявши деякі кошти, в плані самозбереження вилетіти якомога далі до теплих країв назавжди. Та я не погодилась!

За довгі роки співпраці наш старенький адвокат знав, що я успадкувала від батька не лише статки, а й неймовірну впертість та нізащо не відступлюсь від продовження родинної справи. Саме тому він мужньо залишався поруч і наймав мені профільних вчителів та знайомив з людьми, що можуть знадобитися.

Одного разу привіз мене на зустріч з представником влади, котрий опікувався значною часткою металургійного бізнесу. Врівноважений чоловік спочатку виказав співчуття моєму горю, а потім довго сміявся відносно такої кандидатури. Сказав, що у їх чоловічому світі дівчиську робити нічого, бо я там просто не виживу. Сперечатися з людьми такого рівня мене не вчили, але не можу сказати, що ми розпрощалися друзями.

Прикута до цілодобової охорони, я впевнено продовжувала навчання й ті зашкарублі сухарі через деякий час почали підкреслювати, що я здібна. А ще, мабуть фартова, бо пройшов майже рік, а я поки лишалась живою й здоровою. Та після однієї серйозної наради в офісі Сергій Мойсейович сказав мені:

– Ну все, Зоренько, ти готова. Я можу їхати додому. Давно вже треба, але не міг залишити тебе на самоті з невідомістю. Тепер пані Зоряна Вербицька – леді-бос. І не бачити мені сонця над Хайфою, якщо хтось скаже інакше. На прощання дам ще одну пораду: підбери собі дівчину-копію, а ліпше дві. Повір, вони точно знадобляться.

І на цьому мій єдиний друг і опора кинув мене напризволяще, а колючий патріархальний світ був таким же невблаганним. Ну, хіба що трохи звичнішим, ніж з самого початку.