Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

Мабуть, вам знайоме відчуття, коли після надзвичайно важливої події чи дуже складного іспиту ваш організм фізично повний сил, але ментальне виснаження бере гору? Тоді свідомість вимикається, відправляючись у небилиці снів.

Я завжди швидко засинала. Одного вечора заснула, стоячи в трамваї. І цього разу, ледь замкнувши пасок безпеки, я відразу поринула у світ без тривог.

…Навколо шумлять дерева. Я їх не бачу, але чітко чую шум дужих крон...

У дитинстві ми з друзями часто ходили в гори й спали просто неба. Пам’ятаю це як зараз. Я маленька, лежу під височезною сосною. Не сплю – слухаю дерево. Воно справді уміє розповідати. Одна історія змінює іншу, тільки зумій їх почути…

…Моє серце б’ється рівно, хоча темрява огортає, бере мене на руки й несе, куди їй заманеться. Така тепла. Мені завжди здавалося, що темрява має бути холодною, але насправді в ній багато тепла. І ніжності. Весь світ навколо пульсує в такт, наче одне на всіх серце б’ється, живлячи буття в цьому незвіданому просторі. І воно десь тут, поруч. Нестримно захотілося його знайти. 

- А ти і не стримуйся, - слова виринули нізвідки.  

Я послухалась й простягла руку. В суцільній темряві не бачиш навіть власного носа, але щоб знайти серце, бачити не потрібно.

Від дотику воно стрепенулось. Навколо все завібрувало. Мить, яка єднала й роздирала. Давала таке бажане й далеке. Легким смутком наповнились обійми ночі.

Темрява поглинала мене все більше. Здавалося, куди вже чорніше. Та за першою темрявою приходили інші, ще темніші. Дужі, лячні, холодні й колючі. Зовсім інші, не такі, як перша. Без тепла і надії на поверхні. Вони обволікають, придивляються, торкаються, шепочуться між собою. Вони б стягнули з мене кожен шар по черзі, але не можуть. Насправді їм ще страшніше, ніж мені…

Що ж я можу вам сказати, мої скривджені долею сестри? Ходіть ближче!

Витиснули з мене повітря, обвили, як ліани, заповнили все навколо собою, не залишивши мені й щілини для відступу.

Ходіть!

І раптом, замість того щоб покінчити зі мною, залишивши без змоги дихати, вони стали частиною мого єства. Щось безмежно глибоке всередині відгукнулось на крик. Звуки злились воєдино. Тривожні нотки переплелись із радісними, далі вони переросли в напругу, яка щораз наростала, поки не спала до тихого стогону глибин людської душі…

…Я зручно лежу на м’якій подушці. Через не засунені щільно штори пробивається світло повного місця. Під ковдрою тепло й приємно.  

Поступово я усвідомлюю, що це не моя кімната. Таке зі мною вперше – невідомо як опинитися у незнайомому місці. Очі звикли до темряви, і я побачила, що сиджу на великому двоспальному ліжку в просторій кімнаті з панорамними вікнами на місто.

Місячного світла вистачило, щоб помітити, що господар цього приміщення мінімаліст. Нічний столик з лампою, величезна карта світу на стіні, ліжко, на якому я спала, стілець, де лежав мій одяг, кимось дбайливо складений, дві милиці, сперті на стіну, – більше у досить просторій кімнаті не було нічого. З-за зачинених дверей … лунала мелодія.

Значить, мені не все наснилось. Музика таки була!

Я спустила ноги з ліжка. Вони виявилися вбраними у чоловічі хатні штани на зав’язку. Вище була кофта на довгий рукав.

Ліжко було досить високим, пальці ледь торкнулись підлоги. Ліва щиколотка була акуратно перемотана еластичним бинтом.

З одного боку, дуже дивно бачити себе у чужому ліжку посеред ночі, переодягненою в завеликий, але комфортний чоловічий одяг. З іншого, було очевидим, чия це кімната. І хоча ми знайомі всього один вечір, у мене немає жодного внутрішнього спротиву чи дискомфорту. Який він уважний! Навіть милиці залишив, якщо я захочу встати. Дивно, звідки вони у нього?

Зараз найкраще було б знову лягти, накритись ковдрою і заснути до ранку. Та мені зовсім не хотілося спати: я можу проспати 3-4 години й бути бадьорою, якщо таки встану, а якщо продовжу спати, то вранці мене не піднімеш.

Я на мить занурилася в себе. Моє тіло ще береже в собі відчуття його обіймів. До мене повертаються образи зі сну, і я розумію, що темрявою насправді був він. Відключена від реальності свідомість інтерпретувала відчуття в чудернацькі образи. Але все ж це його серце пульсувало під моїми пальцями. А зараз його музика кличе мене вниз.

Лишенько! Мої долоні…

Вони вже давно не болять, проте лікарі попереджували – шкіра на них уже ніколи не буде такою, як раніше. Після операції вона стала світло-червоною, на ній залишилися  дрібні шрами і зморшки. Лікарям вдалося зберегти чутливість шкіри, але не вдалося повернути долоням колишній зовнішній вигляд.

Краще одягнути рукавиці. Сподіваюся, що в темряві він не побачив моїх долонь.

Спершись на милиці, я пошкандибала до дверей і вийшла у досить просторий коридор: однотонні стіни, дерев’яний паркет, на стінах і тумбочці – експонати з домашньої колекції. Усього чотири речі: картина, звернутий пергамент, кулон та різьблена коробочка. Кожна річ привертала увагу, хотілося роздивитися її зблизька. За інших обставин я так би й зробила, але звуки манили до себе. Зараз я маю бути не тут.

Пройшовши трохи коридором, я побачила великі дерев’яні сходи і генеалогічне дерево, зображене на стіні розміром у два поверхи. В темряві складно було прочитати, що там пише, чи хоч би розглянути його докладно. Чітко видно лише п’ять паралельних, рівновіддалених ліній і шосту збоку.