Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

- Моя машина недалеко, але трошки тобі прийдеться побути у мене на руках. Краще обхопи за шию, так нам обидвом буде легше, - зважаючи на те, що я була зовсім безпорадна, довелося послухатись.

Від нього віяло дивно-приємним ароматом. Це не був запах духів, одеколону чи антиперспіранта. Це було щось інакше, щось таке, що захотілось його одразу забрати зі собою. Зазвичай запахи – чужа для мене територія, але таки є деякі моменти, коли моя здатність їх сприймати загострюється, і тоді я собі нагадую пса.

- Ти користуєшся духами? - Август аж з кроку збився. Віто, невже так складно було просто мовчати?

- Ні, - слово прозвучало якось здавлено і наче засоромлено. – А чому ти питаєш? – Він хотів повернути обличчя до мене і вже зробив легкий рух головою, але під ногами була львівська бруківка, тож він стримався, щоб пильнувати шлях.

- Можливо, це прозвучить дивно і не надто доречно, зважаючи на те, що ми тільки сьогодні познайомилися, але ти дуже гарно пахнеш.

Він розсміявся. Трошки здавлено, але без напруги.

- Дякую, - пауза тривала менше миті. - Я не люблю сторонніх запахів - надто гострий нюх. Від них мені стає зле. Тому й не користуюся духами і навіть пральний порошок підбираю з мінімальним ароматом.

Неочікувано, але досить логічно. Його запах був неповторним, він не міг бути створеним штучно. 

Ми підійшли до сучасної, але скромної машини.

- Тримайся міцніше, я відчиню дверцята.

- Ти можеш опустити мене: на правій нозі я ще можу встояти…

Обережно, наче порцелянову ляльку, Август поставив мене на землю, підтримуючи, щоб я не впала, відчинив дверцята і посадив на сидіння.

Машина рушила. Їхали мовчки.

- Ярію, я їду до тебе, приготуй усе, будь ласка. - Досі Август коротко відписував на повідомлення у смартфоні, і це було перше, що він сказав після досить відчутної паузи в розмові.

- Ярій. Цікаве ім’я у твого друга.

- У його сім'ї усіх синів називають іменами, що починаються на “я”. Загалом, вибір не надто великий. От він і Ярій, - знову пауза, а згодом несміливе: - Можна … тебе спитати?

- Звісно.

Можна було сказати це більш упевнено – здається, мій тон радше свідчив про відмову, ніж про згоду.

- Ти віриш в реінкарнацію?

Від несподіванки я повернулась до нього всім тілом: очікувала будь-якого запитання, але аж ніяк про реінкарнацію.

- Так.

Я, звичайно, могла дати більш розлогу відповідь, але мені кортіло вияснити причину такого неочікуваного запитання.

- А ти?

- Також, - так само коротко відповів він. На цьому наш потенційний діалог на години міг закінчитись за одну хвилину. Проте Августові була цікава моя точка зору. Ну що ж, таки доведеться поговорити. Обіцяю бути лаконічною.

- Мені видається, що в цьому світі надто багато відмінностей між людьми, і на них ми не маємо можливості вплинути. То ж має бути якась у цьому логіка. Попередні життя як причина у в’язці причин та наслідків виглядають дуже обґрунтовано.

Люблю поспілкуватися, поділитися думками, але, буває, роблю це дуже розлого. Проте цього разу довелося обійтися кількома реченнями, бо до медичної клініки було справді близько. Я ще не встигла перейти до інших аргументів, як виявилося, що ми приїхали.

Завжди любила їздити, особливо, коли авто комфортне. Августове було саме таким. Зовні воно здалось мені звичайним, зрештою, я не дуже розуміюся на автомобілях. Але салон мене приємно вразив. Спинка крісла повторює вигин хребта, низ сидіння має легкий підігрів, у салоні немає жодного зайвого запаху, крім запаху свіжості.  

Мені настільки комфортно було сидіти, що я без задньої думки відчинила двері й вийшла з автомобіля, зовсім забувши, що недавно летіла зі сходів і що хлопчина в білому халаті, який підпирає великі, повністю скляні двері, чекає власне на мене.

З ногою таки халепа. Вистачило мені перенести вагу в другому кроці на ліву ногу, як я одразу полетіла вперед.

Я однозначно опинилася б на тротуарі, й мій білий одяг уже б ніщо не врятувало, а ще й, мабуть, побила б коліна, якщо б не моментальна реакція Августа. Він миттєво припав на коліно, і я впала не на львівську бруківку, а йому в обійми. І раптом відчула у ньому якусь напругу. Цей молодий чоловік, попри всю свою харизму, приховує щось темне. І мене пройняла тривожна думка, що мені не вистарчить часу, щоб зрозуміти його.

- Віто, ти чого сама вийшла? Я ніс тебе на руках кілька хвилин тому не для того, щоб ти зараз доконала свою ногу! - Я не встигла відповісти. Мене підхопили на руки й понесли до дверей.

- Я задумалась, зовсім забула про біль і за звичкою вийшла, - і зовсім тихо, бо ми вже підходили до дверей, додала: - Мені приємно, що ти турбуєшся про мене.

Ні, я не виправдовувалася, я просто відчула, що він хотів почути пояснення. Чи, може, це мені захотілось пояснити?

Відповіді не було. Він лише відвів очі, понурив голову і видихнув. А мені страшенно захотілося притулитися головою до його голови.