Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

- Віто, я можу тобі допомогти?

- Перепрошую… - Чомусь не знайшлося інших слів.

Мені завжди здавалося, що чоловіки не люблять жіночих сліз. Я спробувала відвернутися чи хоч на пів кроку відступити, але Август притримав мене за лікоть і втер сльози з іншої щоки.

- Не знаю, як пояснити, що зі мною. Ця катана… - я запнулась. Напевно, краще промовчати про те, що зі мною трапилося. Я мушу спочатку сама усвідомити, що це було. Проте вираз Августового обличчя змінився, змінився і його погляд, і мені здалось, що він розуміє, що я мала на увазі.

- Це моя улюблена річ. Річ з історією та складною долею. - Його слова лились так легко, наче він не стояв посеред виставкової зали біля дівчини, яка ридає і не уявляє, як вийти з цієї геть незручної ситуації. Тимчасом я нарешті остаточно відчула себе у  реальному світі.

- З тобою все гаразд? - його монотонний голос віддає холодом.

- Так, - нарешті я зробила пів кроку назад, - мені шкода, ніяково вийшло. Чимось дуже дивним віє від цієї речі. Наче щось пробує дотягнутися до тебе через роки.

- Хтось… - прозвучало так тихо, наче це була думка, а не слово. Але ж так і було: не щось, а хтось!

- Прошу?

- Що? – він злякався, що мені вдалось почути.

- Що ти щойно сказав?

- Нічого, - йому стало ніяково. Дивно…

- Вже пізно, я можу підвезти тебе додому? - тепер стало ніяково мені. Мої стосунки з чоловіками схожі на ... (з чим би то таким порівняти?) Ні на що вони не схожі. То ж “правильно” реагувати на такі пропозиції я не вмію, бо раніше я їх не отримувала.

- Дякую, я люблю гуляти та й живу недалеко - спокійно дійду. А у тебе, напевне, є якісь плани на вечір… - Щоб не дати йому шансу затримати мене чи, радше, бажаючи якнайшвидше вийти нарешті з дивної ситуації, поки нас ніхто не побачив, я схилила голову, прощаючись, і рушила до сходів. Август рушив за мною.

Щось в цьому чоловікові є таке, що викликає в мені трепет.

Скільки ще разів сьогодні мене переповнюватимуть ці дивні почуття? Беруться бозна звідки, захоплюють, як течія, що тягне під воду, і я не маю ні сили, ні бажання їм опиратися.

Задумавшись, я забуваю, що попереду сходи. Взагалі-то ходіння по сходах не є моєю сильною стороною. От і зараз нога зіслизнула по дерев’яній підлозі й все тіло понесло вниз. Поручнів не було, і я не мала за що вхопитися. Мабуть, таки доведеться гримнутися на сходи. Проте раптом я відчула, що вже не падаю: дві сильні долоні схопили мене за талію і припинили мій політ. Август зловив мене, як ляльку. І як йому це вдалося? Він не був дрібненьким, але і силачем його не можна було назвати.  

- Віто, ти як? Підвернула ногу? - мені здалося, що нога просто зіслизнула, але виявилось, що я не можу на неї стати. Август дивився на мене привітним поглядом. Спокійне обличчя, згруповане тіло. Що з цим чоловіком діється?! Що діється зі мною?!

- Оу, зі мною часто таке буває. Ніколи не вміла ходити по сходах, як люди. Кілька секунд, і все минеться, - він досі підтримує мене. - Серйозно, не вперше.

Проте біль не минав. Невже цього разу я таки щось потягнула?

Август досі тримав мене за талію. Його обличчям промайнув жаль і одразу зник. Мить – і я раптом опинилася на руках у чоловіка, якого бачу вперше в житті.

- Я знесу тебе вниз і там подивимось, що з твоєю ногою.

Протестувати не було сенсу. Зрештою, і бажання теж. Навіть не уявляла, що це може бути так комфортно. Я дівчина не дрібненька, хоч і невисокого росту, але ж і не Дюймовочка, а він несе мене так легко, наче все життя це робив.

- Я залишу тебе на кілька хвилин. Лід з-під шампанського ще не мав би зовсім розтанути, він нам пригодиться. Заодно прихоплю і аптечку.

- Все гаразд. Кілька хвилин, і я буду стрибати, як кізочка, - але Август уже мене не чув. Вибіг так швидко, наче я тут кров’ю стікаю.

Це ж треба бути такою незграбою! Я була зла на себе і водночас почувалася ніяково і безпомічно. Доторкнулась до лівої щиколотки й відчула різкий біль. Тільки б не перелом, лиш цього мені бракувало.

Перед очима промайнули події сьогоднішнього вечора. Брудна стіна, чоловіча рука на спині, виставка, катана, загадкове перенесення невідомо куди, сльози… І таємничий чоловік поруч. Він утирає мої сльози, а за якихось пів години несе по сходах на руках...

Вкотре за вечір мене повернув із роздумів дотик. Віто, зосередься нарешті хоч трішки на реальності!

- Це має зняти набряк, - він тримав у руках якусь тканину і пакетик з льодом. - Я телефонував знайомому, у нього приватна клініка недалеко звідси. Він ще на місці, там можна зробити рентген.

- Мабуть, не варто турбувати твого знайомого. П’ятниця, вечір, людина хоче якнайшвидше потрапити додому, а тут ми. З моєю ногою все буде гаразд.

- Нічого з ним не станеться, - Август притулив лід до щиколотки, і я мимоволі напружилась. Ех, навіть тут не вдалось себе контролювати. - Віто, це не обговорюється. Так чи інакше, в такому стані ти сама не дійдеш додому, тому, будь ласка, слухайся мене.

Контраргументів у мене не знайшлося, бо таки стати на ногу я не могла. Август попрощався з нечисленними гостями, яких нарешті зацікавив фуршетний стіл, коротко поговорив із дівчинкою хостес (здається, вона таки його помічниця) і забрав з гардероба пальто. Стильне, стримане і знову ж таки чорне. Проте не одягнув його, а накинув на мої плечі, після чого легким невимушеним, наче сотні разів відпрацьованим рухом підхопив мене зі стільця на руки й виніс у двір.