Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

До конюшні я дісталась першою. Мені вистачило часу, щоб вивести нашу кобилку. Вона б мала спати, але мудра тварина відчувала тривогу людей і була готова риссю зірватися з місця і вже не зупинятись. Існує якийсь особливий зв’язок між мною і кіньми. Коти чи пси радше обійшли б мене боком, але не коні, тим паче не Хіна. З першого дня в цьому місці вона стала для мене найкращим другом. 

Ш-ш-ш-ш. Ти, головне, мовчи! Не можна, щоб нас зараз побачили. Мені так хотілося їй це сказати, але чомусь не могла вимовити ні звука.

Я не тільки підліток, та ще й німа. Чому я цього не зрозуміла раніше?

Ми виходили через задній вхід, коли відчинилися передні двері конюшні. На порозі вималювався чоловічий силует. Мінімум обладунків. Лише два мечі справа і зліва. Юнак узяв за поводи першого коня. Боро. Великий, навіть як для своєї породи, колись норовистий, а тепер неймовірно вірний, він здатен пробігти більше і швидше будь-якого коня в усій окрузі. Значить, справа справді спішна.

Мені завжди подобалося мчати на коні. Таке відчуття, що в певний момент копита перестають торкатися землі й ми разом злітаємо в повітря. Звісно, про сідло навіть мова не йшла. У мене було занадто мало часу. Байдуже, сьогодні втримаюсь і так.

Як часто буває у снах, моя увага зосередилася на дуже дивних, вибіркових речах.

Юнак  мчав, а вітер дув йому в спину. Я бачила, як розвівається грива його коня, як летить земля з-під копит. Бачила – ні, не бачила, а відчувала – тугий хвостик в основі голови. Аж побілілі від напруження руки стискають поводи коня.

Швидкість, головне зараз – швидкість.

Про що він думає у цю мить? Про те, що їде на вірну смерть? Чи про те, що матиме шанс стати героєм? Чи болить його душа через те, що доля його несправедлива і підступна? Мабуть, ні. Він спокійний і зосереджений. І його не хвилює, що він може не повернутися з цього шляху.  

Бути непоміченою виявилось надто просто. Я мчала не так швидко, як він, тримаючись на віддалі й не випускаючи його постаті з поля зору. Раптом вершник зупинив коня і, зіскочивши з нього, обійняв. Ці обійми тривали лиш мить. Я не бачила ні вуст, ні очей, не чула жодного звуку, але була переконана: він прощався. Далі закинув поводи на шию коня і, очевидно, наказав повертатися додому. Було видно, що могутнє створіння зволікає, тому юнак легко вдарив його по крупу. Кінь сумно заіржав і повернув назад, виконуючи волю свого господаря.

Попереду Кітакамі, значить, вони чекатимуть там. Ще в маєтку я почула, що Ямато повинен затримати близько десятка головорізів із сусіднього клану. Вони прийшли, щоб, поки старший син зі своїми воїнами далеко, вбити голову роду і поневолити всіх інших. Немалий тягар покладено на плечі цього хлопчини.  

Він один, без коня. В такому місці.

… Був час, коли його в сім'ї не помічали. Старшого, рідного, сина обожнювали, молодший, нерідний, був лише тінню. Та він не противився, піідкорюючись волі старших.

За спільним столом Ямато сидів найдальше від голови роду, на будь-яких зустрічах із сусідами виконував лише дрібні доручення. І раптом таке важливе завдання?

“Виграй для нас час”…

        …Вороги ніби чекали на нього. І підсміювалися в душі. Ото вислали на вирішальну битву «найдостойнішого». Що може зробити один хлопчина, зневажений родом? Та й чи відважиться він вступити у бій? Може, його просто вигнали із сім'ї і він сподівається перебути в полі до кращого часу? Чи все ж таки буде битися? Так чи інакше, він не є великою перешкодою на їхньому шляху…

Усе, що сталося далі, промайнуло перед моїми очима страшним калейдоскопом. Такого я ще ніколи не бачила і не переживала у своєму житті. Залізо зі скреготом стикалося з іншим залізом, ноги важко гупали по землі, груди важко дихали, кров лилася з ран, наче вино, вбиті падали на землю з глухим стукотом, поранені стогнали, мечі викрешували іскри, коні без вершників металися по полю. А в центрі цього всього – він! Бився вміло, завзято, не видаючи ні звуку.

Бій тривав довго, але було помітно, що юнак втомився – він теж стікав кров'ю, і його рухи ставали чим раз повільнішими. За якусь мить усе стихло…

- Наша родинна цінність, якщо так можна сказати, - слова впали зненацька, і я знову опинилася у виставковому залі. Я розуміла, де я і чому я тут, але не могла відвести погляду від катани.

У душі була якась порожнеча. Не додивилась… Не розгадала. Щось надзвичайно важливе відбулось далі, я мала бути там. З очей покотилися сльози. Реальність навколо була такою близькою, але вся моя суть рвалася назад.

Легкий дотик його пальців змусив мене обернутись. Волосся ледь розтріпане вітром, чорна сорочка, чорний костюм, червона хустинка. Усміхається трохи ніяково і рукою торкається моєї щоки. Нічого не питає. Широкі плечі розправлені, тіло розслаблене, трішки похилене вперед - він виглядає так, наче щодня витирає жіночі сльози.

О боже! До мене нарешті дійшло - я плачу.

Сльози горохами котилися по обличчі супроти моєї вол. Хотілося відвести погляд, відвернутись, відійти вбік, але тіло не слухалося. Свідомість повернулась, але я досі перебувала десь там.

...Відчуваю подих холодного вітру, в ноги холодно, і я розумію, що стою у воді. Сильний потік пробує знести мене: весняна ріка не терпить перешкод на шляху. Але не цього раз - моя місія тут занадто важлива…