Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

Я знаю, що повинна лежати й не вставати. Руки трусяться, ноги підгинаються, серце шалено б’ється. Так, ану заспокійся, що за безглуздий страх? Босі стопи впевнено ступали по дерев’яній підлозі. Дивно, уперше бачу цей дім, але точно знаю, куди мені йти.

Зосередься, бо втратиш контроль.

Мене завжди цікавили свідомі сновидіння, тому я часто практикувала їх. Виходило, звісно, не завжди, але деякі успіхи були. Одне з правил - не бути надто наполегливою, інакше одразу прокинешся. А повертатись у сон я ще не навчилася. Часом, правда, це мені вдавалось, особливо якщо події мене надміру хвилювали. Цього разу я не припущусь помилки. Тут відбувається щось, у чому моя роль далеко не другорядна.

Не можна потрапити нікому на очі.

Тримайся ближче до стіни.

Іди на пальчиках.

Я прямую коридором до сходів на перший поверх. Хоча за вікном ніч, у приміщенні тепло. Тонкі стіни, відсутність будь-якого опалення, отже, я десь у теплій частині світу.

Звідкись мені точно відомо, де всі зберуться. Шум долинає з головної кімнати. Краще звернути та вилізти через вікно у двір. Там менша вірогідність потрапити комусь на очі. Кущі біля ставка - ось мій прихисток. Звідси відкривається дуже гарний пейзаж, серед зелені я буду непомітна і буду все чути, навіть якщо говоритимуть спокійно.

Між тим у кімнаті навіть натяку на спокій не було. Невідомо, яким дивом, але я чітко бачила, що відбувається. Через розсунуті двері було видно, скільки людей зараз метушиться в коридорі. Добре, що я його оминула. Якісь жінки час від часу заглядали в середину, але зайти не насмілювались. Далі я побачила простору кімнату без зайвих меблів, стіл відсунений вбік. За ним двоє чоловіків віку десь за 40 розглядають якісь папери. В куті жінка, її обличчя не видно, вона схилила голову і плаче. Справа стоїть ще один чоловік.

Посередині кімнати – ще двоє. Старшому на вигляд років 60, він одягнений у біле кімоно з червоною облямівкою. Звідкись я знаю, що це глава сім’ї. Він прийшов посеред ночі з головного маєтку. Отже, відбулося щось справді важливе. Навпроти нього з беземоційним, дуже спокійним виразом обличчя стоїть Ямато (звідки я знаю його ім'я?). Це молодший син головної лінії родини Токідзе (я мимоволі труснула головою: ці знання приходили до мене звідкись ззовні).

- Ямато, надіюся, ти розумієш, навіщо я прийшов до тебе серед ночі. Твій брат досі не повернувся. Ми не знаємо, що з ним і де він. Акіто - сильний та досвідчений воїн, він не пропаде. Проте зараз наша надія лише на тебе, - старший чоловік говорив твердим, спокійним і дуже впевненим голосом, але відчувалося, що він ось-ось зірветься.

Хлопець не був його кровним сином, але своїми вчинками й доблестю заслужив повагу та любов названого батька і став йому як рідний. 

- Сину, я прошу тебе стати на захист нашого роду. Мені нікого послати разом із тобою. Твоє завдання - виграти для нас час. Стільки часу, скільки тобі вдасться, - тут годилося б додати “і повернутись до нас живим”. Але старець цих слів не сказав, і присутні в кімнаті зрозуміли, що такий розвиток подій малоймовірний.

Хлопець стояв рівно, розправивши плечі та дивлячись названому батькові прямо в очі. Моє серце знову защеміло, і цієї ж миті у нього збився подих. Груди, які досі плавно і рівномірно підіймались, зупинились, м’язи напружились. Я відчула, як він стримується, щоб не подивитись убік: відчувши мою присутність, він хотів знайти мене очима.

Моє серце забилося шалено, як у маленької пташки, яка випала з гнізда. О боже! Я його люблю. Ось яке відчуття мене переповнює! А він про це навіть не знає. В голові закрутився шалений вир думок.

Дуже незвично відчувати такі сильні емоції до людини, яку бачиш у сні. Подвійне сприйняття подій - як безпосередній учасник і як сторонній спостерігач - збиває мене з пантелику. Почуття та емоції цієї дівчини я проживаю як власне свої, водночас мій розум здатний логічно мислити, вихоплювати окремі деталі, задумуватися над ситуацією. У мене їде дах, бо коли хоч на мить намагаюся відмежуватися, події з новою силою затягують мене. Досить нетипово: у снах я переважно повертаюся у реальність, а зараз виглядає, що реальність не тут, посеред пустої виставкової зали, а там, в темному, густо залитому пахощами саду.

...Старший чоловік не витримав тягаря, який сам же поклав собі на плечі. Його голос зірвався, коліна підкосилися. Він міг би впасти, але хлопець підтримав його і різким рухом перейшов у позу сейдза. Стоячи, він був вищим глави на голову, але, сидячи на колінах, опинився на тому рівні, з якого дивися на названого батька ще дитиною.

- Захищати рід - мій обов’язок. Моє життя - це шлях за покликом совісті. Я знаю, що слід робити, і постараюся не підвести вас. Мене тренували найкращі, будь-хто поруч зі мною буде лише заважати.

Вислухавши юнака, старець поклав праву руку на його голову й ніжно, по-батьківськи, розкуйовдив його волосся:

- Ми віримо в тебе.

Хлопець піднявся, поклонився і вийшов через внутрішній двір. Я знала, куди він прямує. Поки він стояв на колінах, я встигла перебігти до дальньої стіни, завернути за кут і чимдуж помчати до стаєнь. Він, безперечно, візьме коня. Я не бачила карт, мені не відомо, куди саме простелиться його шлях, але він туди вирушить точно не пішки. Значить, мені також потрібен кінь.

Яка взагалі моя роль у цьому всьому? Питання виникло у свідомості й одразу ж відійшло на задній план. Розберуся дорогою.