Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

- Августе! Вирішили: ми хочемо цей вечір провести з тобою. Дозволь вас познайомити. Це Ксенія, - Ксю кокетливо підійняла плече і привіталась. - Це Віта, - я трохи схилила голову – ця манера вітатися залишилася в мене ще зі школи.

- Отже, Віта. Приємно дізнатися ваше ім’я. Під час нашої першої зустрічі я не здогадувався, що і ви прийшли на цю виставку, - він усміхнувся. Я зрозуміла, що винною цьому був мій одяг і лише усміхнулась.

- Ви вже встигли познайомитись? - здивовано уточнила Ксю.

- Так, цей чоловік врятував мій білий костюм від зіткнення з брудною стіною.

- Марко, дівчата, пропоную наступне: я проведу для вас екскурсію. Про всі експонати розказати не обіцяю, але історії фаворитів мені добре відомі.

Так розпочалась наша екскурсія. Першим улюбленим експонатом Августа виявилась ваза. Вона мала дуже заплутану і, як на мене, надуману історію. Переглянувши експонати у зал, ми перейшли в коридор, і там до нас підійшла та ж дівчина, що зустрічала гостей на вході.

- Пане Августе, з вами хочуть поговорити репортери. Ви б не могли вийти на вулицю? – було помітно, що їй незручно відривати керівника від компанії, але, мабуть, ситуація вимагала.

- Друзі, перепрошую, мушу відійти ненадовго. Пропоную поки пригоститись делікатесами, - він вказав на фуршетний стіл, де все ще стояли тортики, тістечка, екзотичні фрукти, бокали з ігристим. Дивно, я була переконана, що там вже нічого не залишилося. Але помилилась. – Надіюсь, мене не затримають надовго.  

Ми залишились самі. Я була дещо розгублена. Ксю вже давно обходила виставку під руку з Марком, мені були відомі її плани на вечір, отже, час мені забиратися звідси.

- Ксю, а ти знаєш, що сьогодні відкривають новий заклад східної кухні? Я читала, що це буде ціла подія, навіть салюти запускатимуть.

- Справді? Я не знала, - вона задумалась. Боже. Невже я перестаралась? Виправляю ситуацію:

- Заклад знаходиться за містом, біля озера в Наварії. Можливо, там будуть і човники з водяними ліхтариками. – Треба було бачити вираз її обличчя. Стільки чистого бажання я давно ні в кого не спостерігала.

- Ксеніє, може, ми поїдемо туди? Вже не рання година, але в день відкриття заклади зазвичай працюють довго. – Я в душі зітхнула з полегшенням. Хай Ксю пощастить. Я щаслива за неї. Ця безмежно добра дівчина, якій чомусь постійно зустрічалися не варті її чоловіки, здається, нарешті знайшла свою людину. – Віто, їдьмо з нами, - запрошення прозвучало не надто щиро. Він просто забув, що я стою поруч, от і не знав, як повестися.

- Дякую, але я не можу. Маю плани на завтрашній ранок, тому хотіла б лягти раніше. - Це була чиста правда, жодної краплинки брехні. У мене справді майже завжди є плани.

- Ти впевнена? Ти ж також любиш східну кухню, - голос Ксю прозвучав невпевнено. По обличчі було видно, що вона дуже хоче залишитись з Марком наодинці, але покинути мене їй також незручно.

- Справді! Гарного вечора.

Ми попрощались, і вони, обидвоє високі та граційні, вийшли з палацу.

Сумно.

Що за дурна думка?

Мені не може бути сумно, я маю тішитись. Факт, що я залишилася сама посеред виставки, не міг мене засмутити. Мені муляло інше. Вже другу ніч поспіль я бачу один і той же сон. Я його не пам’ятаю достеменно, не згадаю деталей, але добре пам'ятаю відчуття. Від серця тягнеться… щось. І власне тягнеться, воно не всередині. Наче до мене під’єднали канат, перекинули його кудись і тепер звідти весь час його тягнуть. Не так, щоб повністю перетягнути, але так, що я не можу розслабитись і забути.

У роздумах я й не помітила, що вже невідомо скільки стою і просто дивлюсь на фуршетний стіл. Хвалили, значить треба спробувати, а потім варто піднятися на другий поверх і закінчити огляд виставки.

Зал виявився повністю пустим. Невже всі екскурсії вже завершились? Котра взагалі година? Ооо, чудесно, мій телефон розрядився. Ну нічого, світло світиться, музика ще грає, до того ж не могла я простояти настільки довго. Хтось би точно спробував мені повідомити, що час виходити.

Експонати у цьому залі чимось відрізнялися від попередніх. Насамперед їх тут було менше. І розставлені були по-іншому. Мою увагу привернули дві речі. Малюнок ріки на стіні та катана під ним. Цю катану знайшли в ріці.

І тут раптом в моїй голові наче ввімнули проєктор і почали перемикати слайди. Десь із підсвідомості почали виринати спогади. Вони не були схожі на просто картинки зі сну. Відчуття були зовсім реальними...

Я прокинулась від шуму. За вікнами ніч, небозвід покритий зорями. В домі неспокійно. Але чий це дім? Де я і чи взагалі це я? Я знову поринула у вир спогадів. Не мала бажання вирватися з цього виру. Щось сталося, і я мушу діяти.

На мені якийсь дивний халат, дуже приємний для тіла, підв’язаний поясом. Я сиджу на ліжку чи, радше, на ковдрі, розстеленій на підлозі. Кольорів чи хоча б обрисів того, що є в кімнаті, не видно, надто темно. Можна було б увімкнути світло, але я знаю, що електрики тут ще немає.

Тим часом шум в домі наростає. Мама! Це точно був голос жінки, яку мені представили як маму. Потрібно спуститись униз.

Страшно.