Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

Звісно, Маркова відверта емоційність не була доречною в серйозних ділових ситуаціях, проте саме за цю рису його безмежно люблять усі партнери фірми, довіряють йому й завжди йдуть на поступки.

Після тієї розмови з батьком Марко став більше слідкувати за своїми емоціями, стримуючи їх вияв. На це було боляче дивитись. Найгірше, що всі це помічали, та ніхто не міг зрозуміти, що не так, а зважаючи на те, що дуже близьким ніхто з ним не був (давалася взнаки робота в різних країнах), всі списали такі зміни на настрій.

- Дівчата, пропоную пройти всередину. Ніхто не почне захід вчасно, це само собою, але нам затримуватись не варто, - він узяв Ксеню під ліву руку, а я відступила крок назад, щоб не заважати їм. Проте Марко неочікувано підхопив мене вільною рукою, і ми, як нетрадиційна шведська сім’я, закрокували до входу. Я зловила себе на думці, що мені було легко й приємно. Не відчувала навіть натяку на незручність.

Біля дверей хостеса привіталася з Марком, назвавши на ім’я, зміряла поглядом мій одяг і спантеличено, проте привітно запросила нас зайти, додавши солодкавим голосом, який нагадував патоку:

- Пан Август разом з паном Шигуре розпочнуть виставку через 10 хвилин. Раджу зайняти місце ближче до лівої стіни, звідти вам буде краще видно, - сказавши це, дівчина одразу обернулась до гостей, які заходили за нами.

- Дами вперед, - спеціально надміру серйозним тоном сказав Марк і пропустив спочатку мене, а тоді Ксю. - Можна ваш верхній одяг? - звернувся він до Ксені, а вона, сміючись, повернулася до нього спиною, щоб пальто було легше зняти з її плечей.

У приміщенні було досить тепло. Кинувши оком на гардероб, заповнений чорним верхнім одягом, я не стала знімати піджака, розглядаючись довкола. Певно, я надто давно була в палаці Потоцьких. За цей час тут багато чого змінилось. А може, просто звичні для галерей предмети інтер’єру кудись перемістили. Складалось враження, що ми потрапили до виставкової зали з дорогого іноземного фільму. Можливо, тому, що під стіною стояв довгий фуршетний стіл з рядами тортиків, тістечок і єдиною прикрасою - білими квітками орхідеї. Хоч щось біле.

Між гостями, яких виявилось не так багато, як я очікувала, безшумно пересувалися офіціанти з бокалами на підносах.

- Добрий вечір, шампанського? – запитав молодий офіціант, не старший 20 років.

- Дівчата, - подав голос Марко, - мені натякнули, що сьогодні буде дуже смачне шампанське, раджу не ображати організаторів і скуштувати.

- Не відмовлюсь, - мелодійно засміялась Ксю і довгими тонкими пальцями обхопила ніжку бокала.

- Віто? - алкоголю я не вживаю, проте бокало таки варто взяти – я вже й так виділяюсь серед гостей. Та й буде куди діти руки й не доведеться пояснювати, чому я не п’ю.

- Звісно, спробуй тут відмовитись, - ми дружно засміялись.

Подрузі моє почуття гумору було добре відоме, а Марко як людина відкрита завжди сприймав все дуже адекватно.

З шипучими напоями ми зайшли до зали. На стінах висіли горизонтальні сувої з монохромним пейзажним живописом суйбоку. Більшість із них були чорно-червоними. Крім картин, були тут й інші експонати, розміщені на підставках і освітлені кожен окремо. Вабили око розписані вази, фарфорові статуетки, гримуари під склом, катани чи їх різновиди. Стримана, витончена, гартована тисячоліттями культурна спадщина. Дивовижне видовище.

«Дзинь – дзинь», - стук по склу примусив присутніх замовкнути. Я впіймала себе на думці, що не помітила, коли всі ці люди зайшли до зали. Гості звернули свої погляди на вільний простір посеред залу, де стояло двоє чоловіків. Старшому було десь за 60, з вигляду японець, молодший … що? Не може бути! Другим був чоловік, який вберіг мій одяг від дотику до брудних сходів. Можна було й здогадатись, якби я про нього хоч раз згадала. Чорний костюм, червона хустинка – звісно, він мав бути на виставці. Хоч, зрештою, не так. Це саме він її й організував.

- Вітаю всіх! Дякую, що ви присвятили свій вечір нашій спільній виставці японського мистецтва. Завдяки пану Шигуре сьогодні кожен із вас має змогу побачити унікальні пам'ятки культурної спадщини світового значення з приватної колекції родини Токідзе, - він обернувся до японця, склав долоні разом і дуже граційно, без пафосу поклонився. – Зокрема хочу подякувати нашому гостю за згоду зупинитися у Львові та зробити спільну подію, - зал залився аплодисментами. - Ми знаємо, як нецікаво читати нудні пояснення до древніх реліквій, тому пропонуємо вам живі екскурсії нашими залами. Крім того, запрошую вас до фуршетного столу – десерти, надіюсь, смакуватимуь усім. Гарного всім вечора і приємного перегляду.

Зал відповів оплесками, а на середину вийшли троє чоловіків та жінка з бейджиками:

- Сьогодні ми будемо вашими екскурсоводами. Сформуємо три групи і рушимо  залами. Тих, хто хоче слухати індивідуально, просимо зісканувати цей QR-код та дотримуватись інструкцій.

Гості почали розходитись, частина спілкувалась між собою, інші формували групи та відправлялись на екскурсію.

- Дівчата, чого б вам хотілось? – Проте ми не встигли відповісти, бо раптом почулось:

- Вітаю, дівчата! Привіт, Марку! Який же я радий тебе бачити, - до нас підійшов організатор виставки та обійняв Марка. Вони могли б бути братами. Не через зовнішність, тут нічого надто схожого, але щось у них відчувалось спільне. - Вже вирішили, як хочете продовжити вечір?