Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

Два ряди стільців були розташовані так, щоб посередині утворився прохід для лектора, який вільно ходив уперед-назад, проігнорувавши підготовлений для нього стілець і повністю заволодівши аудиторією. Тримався він дуже вільно, а люди слухали мов зачаровані. Навіть дівчата, які щойно зайняли майже моє місце, відклали телефони та зосереджено слухають.

Бажаючи знайти кращу локацію для стояння, я підійшла ближче до проходу, глянула на лектора, і наші погляди зустрілися. Мене наче цвяхами до землі прибило. Він  якраз зробив паузу, щоб слухачі змогли обдумати відповідь на його запитання. Чоловік  м’яко усміхнувся, а я стояла як вкопана і не могла навіть кліпнути.

Я його знаю! Ні, не так – ми знайомі!

Феноменально, але мій мозок навіть не сумнівався в цьому. Спокійні, мудрі очі, риси обличчя, які нагадують усіх одразу і нікого конкретно, розтріпане густе сиве волосся та стримано-грайлива усмішка. Наш контакт очима тривав не довше пари секунд, а здалось, що я простояла там пів дня.

Першою думкою було відійти до сходів, притулитись до них спиною і злитись з навколишнім середовищем.

Так я ледь і не зробила. Дурна звичка, я ж сьогодні повністю в білому. А ці сходи, скільки себе пам’ятаю, завжди закриті через ремонт. Притулитися до брудної стіни мені в останній момент не дала чиясь рука.

- Акуратно, ви занадто цнотлива для цієї стіни, - буденно прозвучав низький чоловічий голос.

- Перепрошую? - сказати, що підбір слів мене здивував, означало не сказати нічого. Зазвичай мої рухи досить плавні, але в цей момент вони такими не були.

- Стіна, - швидше за все, це мій різкий поворот змусив незнайомця відразу дати пояснення. - Ви рухались занадто впевнено в її сторону і неминуче зіштовхнулись би. Ці сходи досі не відремонтували, а бруд на вашому білому одязі не був би дуже доречним.

Біля мене стояв дуже симпатичний чоловік, років десь 30-35, на голову вищий, в повністю чорному одязі. Костюм у стилі кежуал доречно доповнювали чорна сорочка і єдиний яскравий елемент – червона хустинка в лівій кишеньці піджака. Типажний – ось що можна було сказати про нього. Не модель із глянцевої обкладинки, але такий, що опинись він на першій шпальті, ніхто б не поставив під сумнів, що це його місце. Сонячні промені кидали жорсткі тіні на його обличчя, поглиблюючи відчуття твердості й, між іншим, додаючи поділок до рівня харизми. Вугільно-чорне волосся, туго стягнене біля основи шиї в маленький хвостик, легка, але доглянута небритість. Тонкі губи та дивного кольору очі: праве око по тону відрізнялося від лівого. Виглядав екзотично.

- Оу, дякую. Ви справді врятували мій образ. Зазвичай я уважніша, видно, захопилась. - Віта, стоп. Чого це ти раптом виправдовуєшся? Що сьогодні взагалі відбувається?! Дивина за дивиною.

- Лектор справді вміло тримає увагу аудиторії. - Що? Я ні словом не обмовилась про лектора, а він так легко зрозумів, що було в моїх думках. Від цього чоловіка потрібно триматись на відстані. Зазвичай це моя роль залазити людям в голову.

- Я також не втримався, коли почув уривок розповіді, і ось вже стою тут.

Я кивнула, легко усміхаючись, та посунулась трішки вбік, щоб контакт з рукою, яка досі залишалась на моїй спині, було розірвано. Не скажу, що чоловік був мені неприємний, але ситуація склалась занадто дивна. Він забрав руку, і я зробила крок назад, щоб стати з ним на одній лінії.

“Куди потрапляє душа людини після смерті? Ми не знаємо точної назви цього місця. Хтось із вас міг би назвати його небом, чистилищем, лімбом. Це не важливо, бо ми зібрались не для того, щоб сперечатись про слова. Назвемо поки це місце світом між світами. Тут душі збираються після пройденого в фізичній реальності шляху і діляться досвідом. Усі, хто взяв участь в експерименті, розказують, що цей простір не схожий ні на що на землі. Все тут підпорядковується волі й потребам, сталих величин не існує. Спершу душі покидають астральний план землі й ідуть до світла. Це загальновідомий ефект тунелю, ви таке не раз бачили в кінострічках.

- Б-з-з-з, б-з-з-з…

Мене аж підкинуло на місці. Вхідний дзвінок від Ксю. Тільки не кажіть, що я пропустила початок. Фух, на годиннику за 10 хвилин 19-та.

- Слухаю!

- Привіт, ти де? Я буду за пару хвилин, тут невеличкий корок, але таксі вже доїжджає.

- Я на місці. Чекаю тебе.

- Ти найкраща. Цілую, до зустрічі!

Було справді цікаво слухати і не тільки тому, що обидві книги Ньютона, про які розказував лектор, я читала. Заслухавшись, я не зауважила, коли незнайомець із дуже дивною манерою розмовляти, який врятував мене від зіткнення зі стіною, зник. Наша розмова не зайшла далі двох реплік, але відчуття його руки на моїй спині досі там.

Буклет з інформацією про лекцію ледь помістився мені в клатч – варто залишити його на потім, щоб загуглити цього лектора. Мене не полишає відчуття, що ми вже десь бачились.

Перед входом в палац стало досить людно. Частина відвідувачів підіймається по сходах, інші бесідують на вулиці. На вході висока симпатична жінка перевіряє – стоп! Вона перевіряє запрошення?! З пояснень Ксені я зрозуміла, що ми йдемо на звичайну виставку, але зараз у мене закрадаються сумніви. Надто якось все, хм.., офіційно. А ось і Ксю, зараз я отримаю пояснення.