Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

Надворі весь день панувала тепла весняна погода. Наприкінці квітня у нас зазвичай уже досить тепло, хоча сонячний день аж ніяк не гарантує теплого вечора. Це ж Львів! Через близькість гір погода тут навіжена і може змінюватися декілька разів на день. Їй байдуже до пори року чи кліше: захотілось граду посеред літнього дня – зараз  буде. Проте сьогодні все натякало на дуже приємний теплий вечір з легким прохолодним вітерцем ближче до заходу.

Мені завжди така погода нагадує літо. Одягаєшся дуже легко, бо вдень нестерпна спека, сидиш до ночі, де заманеться, і саме тоді відчуваєш, що стало прохолодно. Такий собі коктейль із нагрітого простору і свіжого вітру. Весняного вечора після теплого дня переживаєш схожі відчуття. Головне, правильно одягнутись.

Мій образ складають білі штани з високою посадкою та кльошем до низу, вільна біла сорочка з асиметричним декольте, широкими полями та заворотами рукавів. Моя улюблена, пошита на замовлення подругою-дизайнеркою, вже не вперше рятуватиме у потребі одягнутись по-вечірньому. Образ доповнить біла хустинка на шию, білий подовжений піджак та рукавички. Досі й не знала, що маю стільки білого одягу і що всі окремі речі складатимуть чудовий комплект!

Красиво!

Я покрутилась перед дзеркалом і підсвідомо відчула, що чогось мені таки не вистарчає. Зачіска! Мені лиш із третього разу вдалось укласти волосся мушлею. Зазвичай я обмежуюсь гулькою, хвостиком або колоском – дуже рідко мене можна побачити з розпущеним волоссям. Мені відомо, наскільки це гарно, по-жіночому і, мабуть, сексуально. Мама про це мені всі вуха протуркала. Але практичність у моєму списку чеснот завжди стояла вище краси.

І все ж ще чогось бракує! Я, без сумніву, не перфекціоніст у питаннях зовнішнього вигляду, але зараз підсвідомо відчуваю: таки чогось бракує! Мені спадає на думку, що я вже колись бачила себе саме такою: повністю в білому, строго заплетену і … І тут провал. Що ж ще мало йти за цим “і”? Гаразд, сьогодні цю загадку мені не розгадати, а якщо затримаюсь ще на трохи, то спізнюсь.

Табу. Одне із. Спізнення – це максимальна неповага до людей. Це великий злочин – крадіжка часу, який тобі не належить.

Як же добре жити близько до центру міста. Більшу частину життя я прожила з мамою і добирання хоч би кудись із досить віддаленого району займало майже годину. Сьогодні ж моя дорога до виставкового залу Львівської національної галереї мистецтв, який знаходиться в колишньому маєтку графа Потоцького, займе всього 25 хвилин неспішним ходом.

Сонце активно спускається за горизонт, але до повної темряви ще не близько. В цю пору світловий день триває достатньо довго, щоб після роботи можна було насолоджуватись його лагідними дотиками. Воно завжди додавало мені сил. Попри відсутність надмірної любові до жарких літніх днів, хмарна погода для мене означає вимкнення каналу живлення.  

Перед палацом Потоцьких майже немає людей. Невже я щось наплутала, чи Ксю помилилася з місцем проведення виставки? Оголошення також ніде не було. Я роззирнулась навколо і раптом почула чоловічий голос, підсилений мікрофоном. На годиннику 18:35. Я прийшла занадто рано. Ближчі 25 хвилин можна не розраховувати, що подруга з’явиться, то ж варто чимось себе зайняти.

На куті будівлі, за яким вже дуже чітко чулись слова спікера, стояв банер з великим надписом: “Лекція Адама Фоллера за книгою Майкла Ньютона “Подорож душі”. Палац Потоцьких, задній двір. Початок о 18:00. Вхід вільний”.

Я зраділа: вдало потрапила. Цього автора я читала. Не всі видання, але цю серію точно. В ній демонструються результати масштабного дослідження, в ході якого людей вводили в стан регресивного гіпнозу і проводили їхнім життєвим шляхом назад до пережиття досвіду попереднього втілення, смерті та перебування у світі між світами. Хтось би сказав, що це наукова фантастика для повернутих. На перший погляд може й справді так видатись. Але коли читаєш розповіді піддослідних, не знайомих між собою людей різного віку, статі, національності, що мають різний життєвий досвід, у яких ідеться ледь не про одне і теж – виникає питання: чи справді це фантастика? Деякі з них в деталях згадували події, які відбувались бог зна коли і бог зна де, хоча в цьому житті ні цікавості до історії, ні знайомства з місцями подій у них не було.

У мою картину світу такий порядок речей вклався дуже гармонійно. Безглуздо, на мою думку, вірити в одне-єдине життя. Занадто багато це породжує накладок.

- Перепрошую, ще є вільні місця в останньому ряді, можливо, ви б бажали присісти та послухати лекцію? - тендітна і дуже привітна дівчинка ледь торкнулась мого ліктя.

- Скажіть, а як довго триватиме лекція?

- Перша, теоретична, частина завершиться о 19-тій. Далі буде перерва та блок запитань і відповідей. Зараз пан Адам переходить до пояснення, чим може бути світ між світами і яка його роль.

- Дякую, я із задоволенням послухаю.

Дівчина вручила мені брошурку зі світлиною усміхненого сивого чоловіка на першій сторінці й вказала рукою на останній ряд. Я глянула на фото. Дивно, але сивина цього чоловіка якось надто різко контрастує з повним життя обличчям. Так, йому не 45, про це свідчать глибокі зморшки на чолі, проте підтягнуте мускулисте тіло, здорова шкіра аж ніяк не пасували до повністю вкритого сріблом волосся.

В останньому ряду пустували два місця. Поки я роздумувала над виглядом чоловіка на світлині, їх зайняли дві дівчини. Не критично, я можу і постояти.