Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

Я маю дістатись до нього! Я була так близько. Мою суть розриває від суміші свідомості та інстинктів. 

Сонце закрило щось велике і темна тінь впала на мене за мить до того, як залізною хваткою, наче кайдани, тонкі лапи перекрили кисень. 

Темрява.

Спроба 4

Маленький горобчик підлетів, тихенько пискнув у привітання і сів на спину. Часом це дратує, коли їх цілі зграї й всім хочеться всістись. Але один, нехай буде. 

Листя вже почало жовтіти і його смак більше не приносить такого задоволення як раніше. Потрібно дістатись нижче. Там, під гіллям, точно ховається трава. Вона також зовсім не така як після холодів та білих кучугур, але все ще зелена і смачніша у порівнянні із засохлими залишками життя на гілках дерев. 

“А-а!” - орлиний голос високо в небі стривожив мого маленького супутника і він швидко втік. Неохоче дужа шия піднялась вверх і я побачила його. Ця картина польоту наче тригер повернула свідомості чіткість. 

Сон? Що б це не було, здається нового персонажа подано. Я велике створіння, з хвостом і копитами. Погляд опустився вниз. Кінь! Це вже краще ніж кіт. 

Куди мені прямувати? Спогади попередніх втілень легко виринають в голові. Це коні такі розумні, чи мій досвід грає роль? Задумаюсь над цим після повернення. 

У прогалині між деревами знову вималювався силует птаха, тільки цього разу він несе в кігтях нерухоме тільце. Ех… Напрямок польоту! Звісно. Потрібно бігти на зустріч. 

Мене завжди захоплювала грація коней, після сьогоднішнього захоплення лише додасться. Вивірені, впевнені, важкі кроки залишають глибокі сліди на землі. Вистачило декілька митей, як темп руху збільшився і перейшов в рись. Тонкий слух вловив шум ріки. 

Ось воно! Мені туди. Світло вкінці означає завершення лісу. Пробиратись через хащі виявилось складніше очікуваного, але ціль вже близько. 

Ще два, ще крок. 

Я прорвалась через ялинки й завмерла. На протилежному березі, на річковому камені обличчям до неба лежить чоловік. З фляги біля його руки тихо витікає рідина. 

Тільки б не помилитись і розрахувати власні сили. Холодний потік спершу огорнув лише ноги, тоді супротив наріс і хвиля накрила спину. В мені більше сил. Ти лише ріка. Ти течеш, бо не маєш іншого шляху, я маю волю й обираю свою дорогу самостійно. 

Дрібні каплі градом впали на сухий камінь. Поруч. Так близько. Легенько я штурхнула хлопця носом. Вставай, будь ласка! Твій порятунок тут, лише скористайся ним. 

Безглузда форма. 

Невже більше нічого не вдіяти? 

Більше немає куди спішити. Гру завершено. Я програла. 

Його долоня лягла на мою опущену до долу голову. Без слів, бо здається сил на них йому не вистачить. Лише кутики губ припіднялись. Як і тоді, він може лише усміхнутись і ця усмішка стирає весь сум, всю тяжкість проробленого шляху. 

Незручно я вмостилась збоку, з острахом, щоб не зробити ще гірше теперішнього. Хоча, що може бути гірше порогу смерті для фізичного тіла? 

Він дивився мені в очі до останнього подиху. І навіть після, вони так і залишились відкритими. Спокійні очі, молодої тілом та старої душею людини, ніжно зазирали прямо в душу.