Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

Спроба 1

- Хто у нас тут такий красивий? Ти маленька красуня? Звісно, ти маленька красуня! - я сиджу на чиїхось колінах і світ так нестерпно яскраво б’є в очі.

- Оу, тебе засліпило сонечко? Нічого, зараз ми пересядемо під яблуньку. - награна веселість різко контрастує з ніжним дівчачим голосом. 

- Ех.. можливо Боги таки сховають свій взір, бо до кінця літ потім не змити з себе … Ти не уявляєш, як довго я тримала все в собі, він же нікого не помічав. І ще б зрозуміло, якби хто із сусіднього села сподобався, чи хоч би за кимось з нашого ходив, а він… все йому лише та відьма треба. І ж не бачив її ні разу більше. Так вона й не повернулась. Навела мару на хлопця і кінці у воду. - кажуть маленьким дітям легко розказати все, що у тебе на душі, бо вони слухають і не засуджують. Істино правда, коли тебе тримають, а власних сил до спротиву ще немає, складно відмовитись бути слухачем. Але хто сказав, що діти нічого не розуміють? Що вони не мають думки щодо розказаного? Картинка поплила. Я пробую сфокусуватись, але як часто буває у сні, вдається це не просто. 

- Дарма що всі ці чутки про нього ходять, і байдуже на всі шрами, ми стільки пройшли разом у діда, він захищав мене ризикуючи життям… мені тоді здалось, що ось вона, ось моя надія, ось він промінь сонця. Так ні… Сестра. Сестра?! Яка ж я йому сестра, коли моє серце так шалено б’ється поруч. - односторонні почуття, це мало б бути жахливо. Мені зовсім не відомі страждання цієї дівчини, але з фільмів виглядає все дуже паскудно. 

- Ой, ля-ля, ой, ля-ля. Будемо лягати спати? Ти ж хочеш спати. І він скоро засне… Я рятую його душу, ти ж теж так думаєш? Загнаний у пастку, Ярема навіть не бачить, що його розум заволік туман, - голос дівчини перейшов на шепіт, - ой, краще мені його ім’я не називати, - спиною пробіглись мурашки, чию душу вона вирішила тут рятувати? Здається цьому хлопцю потрібно бути обережним з нею. 

- Ти ж не розкажеш нікому? Я тобі відкриюсь, бо вже не маю сил. - істеричний сміх. Хто дав дитину душевно хворій? - Чому ставати порятунком для когось так складно? - на її очі накотились сльози. 

Сумніваюсь, що рятувати когось може приносити стільки страждань. Залежить лише, що обрати методом порятунку. Говори! Видай хоч звук! Це тіло. Мені що, навіть року немає? Руки не слухаються, звуки не вдаються. 

- Не розкажеш, я знаю, що не розкажеш, ми ж з тобою подруги, правда? Він був би зі мною щасливий. Я точно знаю. Готую гарно, вродою вдалась в маму, коса он яка товста. Ех… Так ні, весь час такий тихий, дівчата йому не цікаві. Як би не хлопці, то я ж би й не дізналась, що то все чорні чари. Що то на нього нагнали прокльони. Але я не даремно в баби вчилась. Коли тіло не врятувати, я врятую душу. - давай, сфокусуйся на просторі навколо. 

Хм.. який знайомий дім, востаннє він виглядав менш обжито, хоча через темряву і втому я могла не помітити деталей. Я тут точно бувала, але скільки б не вдивлялась в її обличчя, воно мені не знайоме. 

- Люлі-люлі, люлі-люлі, - страх і передчуття біди гострими шипами пронизує легені, а тіло піддається мелодійному заколисуванню. Протистояти не в моїх силах. Остання спроба. Я потягнула руку туди, де крута доріжка веде до берега річки.

- Ні, ні, туди зараз не можна, тобі час спати. - темрява.

Спроба 2

Залите сонцем подвір’я, соковита зелена трава - нагадування з теплого літа серед золотого листя дерев. Крива яблуня схилилась під вагою червоних плодів. Я ніжусь на сонечку скручена в клубок. 

Що може бути краще, за тепле дерево ґанку? Мишка! Зараз би зловити якусь грубу, так щоб господар похвалив. 

Яка надзвичайно дивна думка. В очі попало щось чорне і я відмахнулась лапою від власного хвоста. 

Що? Хвоста? Підйом з цілковито скрученого положення вдався надзвичайно легко. Чотири кінцівки м’яко ступили на підлогу. 

Цікаво. Таке мені переживати ще не доводилось.

Гострий зір природженого мисливця легко виділив обличчя дівчини з маленьким дитям на руках і відчуття страху повернулось. 

Я спізнююсь! Тільки куди? Згадати наполегливо не можливо. 

Крок, за ним ще один, пригнути на траву. Ця картина, ці маленькі ручки, які тягнуться в сторону стежки, це наспівування. Ніколи не думала, що коти справді можуть відчувати людей. Вони мені радше здавались перебірливими та дуже гордими тваринами. Але від цієї особи переконливо віє холодом. Це не просто вітерець занесло з лісу, це той жахаючий холод, який відчуваєш на похороні, в лікарні чи в’язниці. 

- …  І він скоро засне… Я рятую його душу, ти ж теж так думаєш? 

Холод перетворився в льодяний мороз. Ця дівчина задумала вбивство. Як ще можна поєднати сон і порятунок душі? Тільки кого? Чиє життя вона вирішила забрати? 

- … Ярема навіть не бачить, що його розум заволік туман… 

Ярема, яке гарне ім’я. Спогади мого теперішнього тіла увірвались у свідомість. 

Маленький темний простір наповнюється водою… Ззовні чути гавкіт. Нічого не видно, і здається в цьому житті більше не судилось побачити хоч щось. Лише вчора вдалось розплющити очі, як вже сьогодні довелось незграбними кроками тікати від сусідського пса. До одного шуму додався інший і гавкіт припинився. Щось боляче схопило і пробує витягти мене. Без змоги пручатись, тіло віддалось, розум змирився з кінцем. Велика крапля води впала рівно на голову, та холод змінився на тепло. Щось велике і гаряче, з рівномірним биттям під поверхнею, стало моїм прихистком. 

Картинка як кадр з фільму затемнилась і вже наступного моменту великі теплі руки чухають за вушком, пестять спину. В мені бурлить бажання пригати, бігати, ловити мушок. І всі вони гаснуть, все стає не важливим, коли він приходить. Біля нього залишається єдиний потяг - залізти на плече і мурчати. Я більше не поміщають під сорочку. Останнього разу було настільки тісно, що аж дихати складно. Тоді він пересадив мене на плече і тепер я знаю - це моє місце.