Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

знанням справи вистежували тих, хто з різних причин не бажав бути поміченим. Підданцями Ліпсіуса були двоє чоловіків і жінка, яка вирізнялася неймовірною підступністю та невблаганністю. Але я теж не ликом шитий, тому був рішуче налаштований. Відтоді я щодня й щогодини мірявся з Ліпсіусом та його вірними слугами винахідливістю. Якийсь час мені щастило. Незважаючи на те, що вони несамовито ганялися за мною лондонськими хащами, я все одно губився серед них, звідки втішено споглядав їхні шалені спроби знову вийти на втрачений слід. Як вони тільки не намагалися видурити мене з моєї схованки! Через газети прохали за велику винагороду і без найменшого для мене ризику віддати те, що я взяв. Мене смішили їхні намагання, помаленьку я почав зневажати організацію, якої так боявся, і зрештою наважився вийти зі сховку. Не раз і не двічі я зустрічав двох чоловіків, завданням яких було мене впіймати, і мені легко вдавалося вислизнути у них прямо з-під носа. Я вчинив необачно, коли вирішив, що мені нема чого боятися, адже я почав вважати себе хитрішим за них. Але поки я тішився зі своєї спритності, третя з вірних слуг Ліпсіуса вже розкидала свої тенета. Лихої години я навідався до свого давнього друга, письменника на ім'я Рассел, що мешкає на тихій вуличці в Бейсвотері. Потім, надто пізно, я довідався, що за день чи два до того та жінка винайняла помешкання в тому самому будинку і слідкувала за мною. Як я вже казав, надто пізно я зрозумів, що припустився фатальної помилки, тепер я потрапив у пастку. Рано чи пізно я опинюся в руках безжального ворога, а покинувши цей дім, знайду свою смерть. Я навіть не уявляю, якою вона буде. Моя яскрава уява вимальовує жахливі картини невимовно витончених тортур, які, скоріш за все, на мене чекають. І я знаю, що помиратиму на очах Ліпсіуса, який стоятиме поряд, втішаючись із моїх страждань та сорому.

Години, ні, хвилини стали для мене надзвичайно цінними. Іноді я відволікаюся від очікування смерті, думаючи про те, що навіть зараз я ще можу вирватися з майстерно розставлених тенет, не потрапити до вишукано замаскованої пастки, де на мене чекає смерть. Та мені вже несила щось вигадувати. Я мов той вчений з давнього міфу, якого зрадив талан, що досі не покидав мене. Я не знаю, коли настане моя остання година, але кінець неминучий, і скоро мене схоплять, щоб здійснити наді мною смертний присуд.

Я більше не можу сидіти тут, мов у в'язниці. Сьогодні ввечері я вийду на сповнені людей і гамору вулиці й востаннє спробую втекти.

Глибоко вражений, Дайсон згорнув записник і подумав про дивну низку пригод, через які він дізнався про змови та контрзмови, пов'язані із золотим Тиберієм. Монету він надійно заховав ще раніше і тепер здригався від думки, що місце її зберігання стане відоме зловмисникам, які, схоже, володіють неабиякими джерелами інформації.

Поки він читав, надворі стемніло, і він відклав убік записник, всім серцем сподіваючись, що бідолашному Волтерсу таки вдалося останньої миті порятуватися від загибелі, якої він так боявся.

Пригода у покинутому помешканні

— Дивовижна історія! Неймовірне переплетіння подій і вражаючий збіг обставин. Визнаю, що вперше показавши мені золотого Тиберія, ви не прибільшували значимості пригоди, що трапилася з вами. Гадаєте, у Волтерса й справді є підстави боятися за своє життя?

— Хтозна. Як узагалі можна щось передбачити, коли саме життя огортається плащем, витканим із суцільних випадковостей, розіграючи свою драму? Можливо, ми ще не дійшли до останнього розділу цієї дивної історії. Але, погляньте, ще трохи — й Лондон залишиться позаду. Бачите просвіти між цегляними будинками, крізь які вдалині видніються зелені поля?

Дайсон умовив містера Філіпса піти з ним на одну з тих безцільних прогулянок, які приносили йому неабияке задоволення. Покинувши саме серце Лондона, вони вирушили у західному напрямку, крокуючи широкими вулицями, вимощеними бруківкою, і зараз уже минали передмістя, де закінчувалася дорога. Далі вони пішли тихою стежкою, що вилася під крислатими в'язами. Жовте проміння осіннього сонця, що кидало світло на безлюдну й довгу приміську вулицю, тепер, пробиваючись крізь гілля дерев, вигравало на килимі опалого листя, виблискувало й відбивалося у калюжах після дощу. На розлогих пасовищах мирно спочивала осінь перед тим, як налетять сильні вітри; здалеку, за пеленою туману, Лондон втратив свої чіткі обриси і виглядав нагромадженням будівель. Де-не-де шибки вікон удалині відбивали сонячні промені, займаючись яскравим полум'ям, над будинками сяяли шпилі, а внизу вулиці потопали в напівмороку, де вирувало звичне життя. Дайсон з Філіпсом мовчки йшли попід високим живоплотом, аж раптом на повороті стежини вони побачити відчинену навстіж трухляву старовинну браму і будинок, що стояв у кінці порослої мохом алеї для екіпажів.

— Ось вам і уламок минулого, — мовив Дайсон. — Гадаю, садиба доживає свої останні дні. Погляньте, як висохли й заросли бур'яном лаврові кущі, геть чорні й безлисті. Погляньте на дім, стіни якого вкриті жовтими патьоками дощу й острівцями зеленого моху. Навіть табличка з написом, що будівля здається в оренду, потріскалася й геть похилилася.

— Ходімо, заглянемо всередину, — сказав Філіпс. — Навряд чи там хтось є.

Вони звернули на під'їзну алею і повільно рушили до будинку, найкращі часи якого залишилися в далекому минулому. Він був великий і безладний, з вигнутими обабіч флігелями, а покрівлі та виступи, що стирчали врізнобіч, свідчили про те, що будинок розбудовувався в різні періоди. Обидва флігелі мали спадисті дахи, і, наближаючись до них, друзі побачили з одного боку стайні, а з другого — годинникову вежу із дзвоном і чорні зарості похмурих кедрів. Картину цього занепаду оживляла лише вечірня заграва: призахідне сонце, що сідало за в'язами, немов запалило небокрай, відбиваючись у горішніх вікнах будинку, і здавалося, наче там, усередині, вогонь змішався з кров'ю. Перед жовтим фасадом будинку, вкритим, як образно зауважив Дайсон, зеленими й почорнілими гангренозними виразками, простягнувся газон — колись, поза сумнівом, доглянутий, а тепер занедбаний, густо порослий кропивою та диким щавлем, на квітниках розкошував бур'ян. З колон на стежку попадали вази, встеливши її своїми уламками. І скрізь, на газоні й стежці, густо-рясно розлізся слизький вогкий грибок, мов нагноєння на землі. Посередині здичавілого газону був занедбаний фонтан. Обід чаші розкришився від старості, у застійній воді плавала якась зелена гниль замість лілій, що колись там квітли, в бронзове тіло Тритона, який стояв у центрі, в'їлася іржа, а ріг, який він тримав у руках, був