Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

— У такому місці, — мовив Дайсон, — охоплюють думки про занепад і смерть. Тут уся сцена заставлена декораціями-символами розрухи. Над нами повис кедровий морок, просочившись у всі вогкі закутки, і навіть гнилісне повітря припасоване до цих похмурих декорацій. Для мене цей занедбаний дім так само сповнений духовних виявів енергії, як і кладовище, а в цьому самотньому Тритоні, залишеному посеред його океану, є щось величне. Він останній з богів. Його покинули, але він і досі пам'ятає плюскіт води і славні минулі часи.

— Мені страшенно імпонують ваші роздуми, — сказав Філіпс, — та дозвольте звернути вашу увагу на те, що двері будинку відчинені.

— Що ж, тоді зайдімо досередини.

Двері були нещільно причинені, і вони зайшли у вкритий пліснявою хол, після чого зазирнули в одну з кімнат. Це було продовгувате просторе приміщення, в якому вишукані багряні шпалери з ворсовим візерунком довгими смугами відставали від стін, почорнілі від сирості, що з'їдала їх знизу. Сира земля із затхлими випарами знову почала панувати, поглинаючи все, що було створене руками людини. Підлога вкрита товстим шаром пилюги занепаду, а колись яскраво розфарбована стеля з грайливими купідонами була понівечена виразками вологості, перетворившись на сумне видовище. Амури більше не пурхали одне за одним і не хапали рученятами квіткові віночки. Ця сцена скидалася тепер на жахливу карикатуру давнього безтурботного світу з його милими звичаями, а танець жерців Кохання перетворився на танець Смерті. Чорні фурункули та гнійні виразки рясно вкривали пухкенькі ніжки й рученята, усміхнені личка були поцятковані гниллю, а чарівна кров скипала від бридкої хвороби. То була притча зла і лицемірства, де хробаки жадібно пожирали серце троянди.

Дивно, та під розмальованою стелею, біля понівечених гниллю стін усе ще самотньо стояли два крісла — єдині меблі, що залишилися в цьому порожньому домі. З високими спинками, різьбленими підлокітниками та вигнутими ніжками, покриті вицвілою позолотою і оббиті спорохнявілим адамашком — вони також були частиною декорацій, що так вразили Дайсона.

— Що це за крісла? — спитав він. — Хто сидів у них? Хто, одягнений в атласний шовк персикового кольору, з мереживними гофрованими манжетами та золотими пряжками, всіяними діамантами, говорив a conté fleurettes[74] зі своїм співрозмовником? Філіпсе, ми опинились в іншому столітті. Якби ж то я захопив із собою трохи нюхального тютюну! Але натомість дозвольте запропонувати вам сісти ось сюди й закурити люльку. Жахлива звичка, та менше з тим.

Вони всілися у химерні крісла, дивлячись крізь тьмяні брудні шибки на занедбаний газон, розбиті вази й покинутого Тритона.

Згодом Дайсон припинив удавати, наче опинився у вісімнадцятому столітті. Він більше не поправляв буцімто мереживні гофровані манжети й не тарабанив пальцями по уявній табакерці.

— Це все, мабуть, дурні фантазії, — врешті озвався він, — однак мене не покидає враження, ніби нагорі хтось стогне. Вслухайтесь. Ні, тепер затихло. О, знову! Ви почули, Філіпсе?

— Ні, не можу сказати, що почув бодай щось. Та, гадаю, такі старі будинки, як цей, схожі на морські мушлі, що відлунюють якісь звуки. Старі трухляві балки потрохи осідають і скриплять.

Я можу лише уявити, як цей будинок резонує від різних голосів: від голосу матерії, що повільно, але впевнено перетворюється на щось геть інше, змінюючи свою форму; від голосу хробака, що врешті-решт прогриз серцевину дуба, від голосу каменя, що треться об камінь, від голосу часу, що відвоював своє.

Чоловіки мовчки сиділи в старовинних кріслах, і їм все важче ставало дихати тією затхлістю, що вже сотню літ панувала в цьому домі.

— Мені тут не подобається, — сказав Філіпс після тривалої мовчанки. — Тут якось огидно й нудотно смердить, ніби чимось горілим.

— Ваша правда. Тут страшенний сморід. Цікаво, що це може бути? І знову цей стогін! Ви чули?

Серед тиші пролунав якийсь глухий звук, схожий на стогін, сповнений безмежного суму та нестерпного болю, і двоє приятелів налякано переглянулися — в їхніх очах спалахнув страх та передчуття зустрічі з чимось невідомим.

— Ходімо, — сказав Дайсон, — потрібно з'ясувати, що це таке, — і вони вийшли в хол, вслухаючись у тишу.

— Знаєте, — мовив Філіпс, — хоч це й безглуздо звучить, та я майже впевнений, що чую запах горілої плоті.

Вони піднялися сходами, що скрипіли у них під ногами, а сморід, від якого аж спирало дух, лише посилювався. Вони задихалися від випарів, настільки нудотних, наче потрапили в оселю самої смерті. Двері були відчинені, вони увійшли до великої кімнати й застигли на порозі, вхопившись один за одного й здригаючись від побаченого.

На підлозі лежав голий чоловік з широко розпростертими руками й ногами, прив'язаними до кілків, вбитих у дерев'яну підлогу. Вкрите глибокими ранами тіло було жахливо скалічене й понівечене слідами розжареного заліза — це була не людина, а руїна сплюндрованої людської плоті. Посередині живота лежали, все ще тліючи, гарячі жарини, проте плоть уже згоріла до кісток. Чоловік був мертвий, але дим від тортур, яких він зазнав, чорною парою все ще здіймався над його тілом.

— Молодик в окулярах, — мовив містер Дайсон.

Червона рука

I

Дилема з рибальськими гачками

— Не може бути жодних сумнівів у тому, — сказав містер Філіпс, — що моя теорія правильна. Це кремнієве знаряддя є зразком рибальських гачків первісної людини.

— Можливо. Але, знаєте, це, швидше за все — підробка, і то доволі нова, видряпана звичайним дверним ключем.

— Дурниці! Я поважаю, Дайсоне, ваш літературний талант, але ваших знань з етнології замало, якщо вони взагалі у вас є. Ці рибальські гачки відповідають усім критеріям — вони цілком автентичні.

— Що ж, припустимо. Та, як я щойно сказав, ви почали не з того кінця. Ви не помічаєте можливостей, що миготять у вас перед очима і підстерігають на кожному кроці. Ви рішуче відкидаєте ймовірність зустрічі з первісною людиною у цьому таємничому місті, від якого голова йде обертом, і марнуєте години свого життя, усамітнившись на Ред-Лайон-Сквер і вивчаючи уламки кремнію, що, як на мене, є все-таки підробкою.

Філіпс узяв один з маленьких шматочків і роздратовано підніс його догори.

— Погляньте на цей край, — сказав він. — Ви коли-небудь бачили таке на підробках?

Дайсон лише пробурмотів щось у відповідь і запалив люльку; обоє сиділи і курили в глибокій тиші, дивлячись крізь відчинене вікно на дітей, що