Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

Він розказав мені, як мало не зробив багатими кілька установ, та змушений був полишити цей задум через їхню невдячність. Окрім цих історій про несправедливість і того прикрого випадку з візником йому ще було на що скаржитися. Сидячи в потязі, він гострив олівця, аж тут від раптового поштовху локомотива, що якраз під'їжджав до вокзалу, складаний ніж відскочив і черкнув йому по обличчю, залишив на вилиці невеличку ранку у вигляді трикутника, яку він мені одразу й продемонстрував. На голову машиніста сипалися прокльони, старий антиквар сварив на чім світ стоїть залізничну компанію та нахвалявся подати судову заяву щодо відшкодування збитків. Отак він бурчав усю дорогу, зовсім не помічаючи, куди іде, і ця його поведінка здалася мені такою огидною, що мені навіть почало подобатися те, як я обводив його навколо пальця.

Однак моє серце закалатало, коли ми звернули на вулицю до будинку, де на нас чекав Ліпсіус. Мало що може трапитися, думав я. Ми випадково могли натрапити на одного з друзів Хеллі. Може, він і не знав, де розташована Чейніс-стріт, але він міг бувати на вулиці, куди я його завів. Незважаючи на свою короткозорість, він міг розгледіти номер будинку або в раптовому нападі підозрілості звернутися до полісмена на розі. Тому кожен крок, що наближав нас до мети, давався мені з болем і страхом, а кожен перехожий, що йшов нам на зустріч, таїв у собі загрозу. Ледве стримуючи хвилювання, я доволі невимушено запитав:

— Здається, ви назвали номер 15? Це третій будинок звідси. З вашого дозволу, тут я вас покину. Я трохи забарився, до того ж мені потрібно на інший бік Тоттенгем-Корт-Роуд.

Він буркнув щось, що мало звучати як подяка, а я повернувся й швидко пішов у протилежному напрямку. Через хвилину чи дві я озирнувся й побачив, як містер Хедлі стоїть на порозі будинку, а тоді двері відчинилися, і він зайшов досередини. Я полегшено зітхнув і поквапився звідти, щоб весело провести час у приємному товаристві.

Увесь наступний день я тримався подалі від Ліпсіуса. Мені було тривожно, я не знав, що коїлося в той момент, але турбота про власну безпеку підказувала мені тихо сидіти вдома, не висовуючи на вулицю носа. Втім, мене діймало нестримне бажання дізнатися, чим закінчилася ця дивна драма, в якій я зіграв свою роль, і пізно ввечері я вирішив піти й з'ясувати, якою була розв'язка цього спектаклю. Коли я прийшов, Ліпсіус кивнув мені і запитав, чи ми можемо поговорити на самоті п'ять хвилин. Ми пішли до його кабінету, і він почав ходити туди-сюди, а я сидів, чекаючи, поки він заговорить.

— Любий містере Волтерс, — врешті мовив він, — сердечно вітаю вас. Ви надзвичайно ретельно й майстерно виконали свою роботу. У вас велике майбутнє. Дивіться!

Він пішов до свого письмового стола, натиснув на таємну кнопку, і перед ним вискочила шухлядка, з якої він щось витягнув і поклав на стіл. То була золота монета. Взявши її до рук, я почав уважно розглядати і побачив біля фігурки фавна напис:

— Victoria, — прочитав я, всміхаючись.

— Так, чудовий улов, яким ми завдячуємо вам. Мені коштувало неабияких зусиль, аби переконати містера Хедлі, що сталась невеличка помилка. Він страшенно сварився і поводився зовсім не як джентльмен. А вам він не видався страшенно злосливим чоловіком?

Я роздивлявся монету, захоплюючись її блиском, рідкісним візерунком і чітким рельєфом, ніби вона була тільки-но викарбувала в монетному дворі. Щире золото сяяло й виблискувало, як полум'я у світильнику.

— А що ж сталося з містером Хедлі? — врешті запитав я.

Ліпсіус усміхнувся і стенув плечима.

— А яке це має значення? — відповів він. — Він може бути де завгодно, але менше з тим. Мені вкрай дивно чути від вас таке запитання. Ви розумний чоловік, містере Волтерс. Подумайте добре, і я переконаний, більше ви його не ставитимете.

— Любий сер, — сказав я, — мені здається, ви не зовсім чесно зі мною чините. Ви щедро похвалили мене за участь у цьому полюванні, і я, природно, хочу знати, чим усе закінчилося. Судячи з поведінки містера Хедлі, мені здається, у вас із ним виникли певні труднощі.

Якусь мить він мовчав, а тоді знову почав ходити по кімнаті, про щось розмірковуючи.

— Що ж, — врешті мовив він, — гадаю, ви маєте слушність. Ми насправді перед вами в боргу. Як я вже казав, я високо ціную ваш розум, містере Волтерс. Погляньте сюди.

Він відчинив двері, що вели в іншу кімнату, вказавши на щось.

На підлозі лежав великий ящик, чимось схожий на труну. Придивившись, я зрозумів, що то був саркофаг, які можна побачити в Британському музеї, розмальований яскравими єгипетськими фарбами, змережений символами, що означали велич покійника і сподівання на його безсмертне життя. Всередині саркофага була сповита мумія з неприкритим обличчям.

— Ви збираєтеся кудись її відіслати? — спитав я, одразу ж забувши своє запитання про містера Хедлі.

— Так. Отримав замовлення від місцевого музею. Але придивіться уважніше, містере Волтерс.

Спантеличений цими словами Ліпсіуса, я вдивлявся в лице мумії, поки він тримав наді мною лампу. З плином віків плоть почорніла. Але, нахилившись ближче, я побачив на правій вилиці невеличкий шрам у формі трикутника, і таємницю мумії було розкрито. Я дивився на мертве тіло чоловіка, якого сам і заманив у цей дім.

Я не знав, що мені думати й що робити. Неусвідомлено затиснувши в руці прокляту монету, що пекла мене пекельним вогнем, я кинувся бігти, немов утікав від чуми чи смерті, і, засліплений страхом, вискочив на вулицю, не бачачи перед собою дороги. Відчувши, що золота монета впинається мені в долоню, і пожбурив її невідь куди, а потім помчав через провулки і темні вулиці, аж поки не вибіг на пожвавлену вулицю і там зупинився. Трохи оговтавшись, я усвідомив, на яку небезпеку щойно себе наразив, і зрозумів, що зі мною станеться, якщо я потраплю до рук Ліпсіуса. Я знав, що своїми діями став на заваді не людині, а радше безжальному механізму. Недавня пригода з бідолашним містером Хедлі дала мені зрозуміти, що в Ліпсіуса повсюди є свої люди, і я був переконаний в тому, що коли потраплю йому на очі, він не зрадить своєму стилю і вб'є мене, піддавши страшним, витонченим тортурам. Я довго ламав голову над тим, як перехитрити доктора і його шпигунів, троє з яких, наскільки мені було відомо, зі