Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

Оксана САЙКО

КАВ’ЯРНЯ НА РОЗІ

I

Цього чоловіка привів із собою дощ, який не вщухав уже кілька днів поспіль. Інакше він, можливо, ніколи б не переступив поріг нашої кав’ярні. Непримітна, скромна, трохи вигоріла від сонця вивіска у завулку між старих брукованих вулиць навряд чи привернула б його увагу. Вона майже ніколи не приваблювала чужинців, які опинялися у нашому місті через певні обставини й шукали кав’ярень із яскравими, але часто й безглуздими назвами (такими, приміром, як «Райське їдло» чи «П’яте колесо»), розташованих здебільшого на центральній площі міста. Відвідувачів ще не було, і, сидячи за лядою, я читала книжку, яку знайшла у дядьковій бібліотеці. Дощ стукотів по даху і ринві, тому я не почула теленькання дзвіночка на вхідних дверях. Якийсь час гість роззирався довкола, переминаючись з ноги на ногу, немов зважуючи, чи потрапив туди, куди сподівався, чи почуватиметься тут затишно й безпечно, чи варто взагалі заходити, чи ліпше обернутись і просто піти геть. З його капелюха й плаща стікали великі краплі. Він мав змучений і безпорадний вигляд, ніби щось завдало йому прикрості. У руках тримав пузату старомодну течку брунатного кольору.

Цього відвідувача я бачила вперше і, схоже, він був не з нашого міста. Не знаю, чому в мене склалося таке враження. Він був трохи дивний, не такий, як тутешні мешканці, поводився невпевнено й насторожено. «Мабуть, дядькові Романові буде приємно, коли він дізнається, що до нашої кав’ярні завітав чужинець», — промайнула у мене думка.

— Ви чогось хотіли, пане? — запитала його я.

— Так, можливо, — пробурмотів чоловік, — якщо у вас є якийсь гарячий напій…

— Звичайно, є, — жваво відказала я. — Є кава і чай. А може, бажаєте юшки?

— Мені горнятко кави, — попрохав він, сідаючи на високий стілець біля ляди. З капелюха досі крапало, та чоловік не знімав його. Мабуть, саме старомодний капелюх, що мав би додати йому галантності, елегантності чи навіть оригінальності, натомість робив його диваком. Такі капелюхи носили років зо тридцять-сорок тому. Мені доводилося бачити їх на старих світлинах.

На вигляд чоловікові було ледь за сорок, хоч я не завжди правильно визначаю вік старших людей. Він мовчки спостерігав, як я готую каву по-турецьки, і час від часу голосно шморгав носом, ніби мав нежить.

— Ці ваші безконечні дощі… Тут стільки вологості… Це шкодить легеням і дихальним шляхам загалом… — тихо проказав він. — Так і до застуди недалеко…

— А ви лікар? — запитала я. Не з цікавості, а просто, щоби підтримати розмову. Я не надто любила, коли до кав’ярні навідувалися мовчуни — вони завжди навіювали тривогу. Мені подобалися люди відкриті, балакучі, котрі могли верзти будь-які дурниці, бо це анітрохи не заважало, а, навпаки, веселило. Принаймні я не почувалася самотньою.

— Ні, — заперечив чоловік, — я не лікар.

— Може, гаряча кава вам і справді трохи допоможе. Ви хоч зігрієтеся, — сказала я і подала йому горнятко.

— Дивно, — проказав він, радше до себе, аніж до мене, голосно сьорбнувши, — у цьому місті запах кави відчутно найкраще. Навіть у такий дощ, який начебто поглинає всі аромати. Жодне місто так не пахне…

— А як пахнуть інші міста? — спитала я. Той чоловік уже видався мені цікавим.

Він на хвилю замислився й ковтнув кави.

— По-різному, — відказав, — іноді курявою, іноді печеним хлібом, а буває, що й каналізацією та автомобільними вихлопами… Це місто пахне кавою, тому до нього хочеться повертатися.

— То ви у нашому місті не вперше?

— Ні, — сказав чоловік, знову голосно сьорбнувши. — Але мені завжди здається, що вперше. Є такі міста, які залишаються вічними нерозкритими таємницями, навіть якщо вони для тебе рідні.

— А чому?

Чоловік лише важко зітхнув і вдав, що не розчув мого запитання. А може, не бажав продовжувати розмову. Він справді виявився дивакуватим, і старомодний намоклий капелюх був тому яскравим підтвердженням.

— А що це ви читаєте? — запитав він раптом, торкнувшись обкладинки книжки, яку я залишила на ляді. Вона вмить опинилася в його руках і, прижмуривши очі, він заходився її гортати, погладжуючи пальцями сторінки, немов пестив їх.

— Це книжка з бібліотеки мого дядька. Я тільки-но почала її читати, — відказала я.

— А чому ви обрали саме її? — допитувався чоловік.

Я всміхнулася: чудернацький дядечко!

— Я прочитала лише кілька речень. Здалося, що вона мені сподобається. Крім того, автор мені невідомий. Я раніше ніколи не чула цього прізвища й, відповідно, не читала жодної його речі. Та іноді невідомі автори бувають цікавішими, ніж відомі. Бо ти не знаєш, чого від них чекати. Це завжди схоже на маленьке відкриття, яке немовби належить тільки тобі.

— Отож-бо й воно — невідомий автор… — пробурмотів чоловік. — Старе видання, пожовклі сторінки, забута книжка…

— Забута?

— Авжеж, забута, — підтвердив гість, допивши каву.

— А чому забута?

— Вона видана сорок п’ять років тому, — пояснив той. — Відтоді її ніхто не перевидавав. І, схоже, вже ніколи й не видасть…

— Звідки ви знаєте? — запитала я.

У ту мить теленькнув дзвоник на дверях. До кав’ярні, стріпуючи парасольку, влетіла Нелька, яка працювала у нас куховаркою, — засапана й розчервоніла.

— Вибач, спізнилася, — проторохтіла вона, переводячи подих й одразу хапаючи фартуха. — Юрка відвести в садок — ціла трагедія. Стільки плачу й вереску!.. А ще той дощ…

Нелька запізнювалася часто. Вона сама виховувала малого сина й вічно не встигала. На її запізнення дядько Роман дивився крізь пальці. Мабуть, тому, що жалів. А ще тому, що на Нельку неможливо було сердитися — вона була трохи наївна і дуже щира. Її широка усмішка на круглявих щоках з ямочками могла роззброїти будь-кого! Крім того, Нелька смачно готувала. Але найголовнішою її рисою було те, що вона завжди геть усе про всіх знала. Як це їй вдавалося, я не могла збагнути.

— Тільки один відвідувач? Більше не було нікого? — похапцем запитала вона, коли я зайшла з нею до тісної кухні.

— Робочий день щойно розпочався, — відказала я, — а за такої погоди, напевно, багато хто захоче зігрітися теплим чаєм чи супом.

— Авжеж, роботи нам сьогодні не бракуватиме, — погодилася Нелька й узялася за баняки.

Коли я повернулася за ляду, дивакуватого чоловіка вже не було. Він пішов так само нечутно, як і прийшов. Біля горнятка з випитою кавою лежали гроші.

Негода й далі рясно вмивала день. Дядько Роман любив повторювати, що наше місто — це місто дощів та туманних світанків. Повітря тут завжди було надміру вологим, а вранці можна було побачити сивувату імлу, що ніжно огортала