Читати книгу - "Сини змієногої богині"

амазонки будували багато храмів, у яких справляли службу їхні жриці, які вміли читати й писати. Вони й передавали жінкам здобуті ними знання Сходу, а під старість розходилися по сусідніх народах, де навчали дітей грамоти й різних премудростей життя (дівчаток – уміння зцілювати). Таких грамотних амазонок називали «йогинями», що вже в християнську епоху, як гадають деякі дослідники, перетворилося на Бабу Ягу і збереглося в руських народних казках.

До речі, в руських «Азбуковниках» (тлумачних словниках), що були поширені в Московії в ХV – ХVII ст., згадується термін «амазонська земля», а жінки ті йменуются «а мазаніки». Дехто вважає, що термін цей треба розуміти як «омужання» (себто мужні жінки). Можливо, що вислів «а мазаніки» означає «помазаники», тобто посвячені в священний жіночий союз. Їм сприяла богиня Гера, жона Зевса.

Щодо амазонок Скіфії, то їх згадує Діодор Сицилійський. За його словами, вони жили по берегах річки Амазон, що пізніше була названа йменням сина амазонки Лісіппи Танаїс. Існує легенда, що Танаїс закохався в свою красуню матір, але, не бажаючи вдаватися до гріхопадіння, кинувся в річку Амазон і втопився – звідтоді річка, що впадає в Меотиду, і стала зватися Танаїсом. Мати його невдовзі наклала головою в одній з військових сутичок, а її дочка – сестра Танаїса – взяла бразди правління в свої руки і, кажуть, перевершила свою матінку. Це вона узвичаїла навчання дівчаток із семилітнього віку грамоті, фізичним вправам та духовному вихованню – в тім числі й навчала їх мистецтву зцілення. І що вона покорила багато народів від Танаїса й до самої Фракії – що й продовжували чинити її спадкоємиці.

За легендою, амазонки для продовження роду протягом двох весняних місяців, як усе квітло й буяло в природі й тягло до кохання, зустрічалися з хлопцями сусідніх скіфських та інших племен і народжували від них дітей: дівчаток залишали в себе, а хлопчиків віддавали батькам.

У них були писані закони, які потім запозичили сусідні народи, у тім числі і давньоєврейські держави.

Легенди про войовничих жінок поширені у всіх народів, у скіфського теж, і були віддзеркаленням епохи матріархату, що вже на той час, зрозуміло, минула. Амазонки терпіли чоловіків лише якийсь там час на рік – виключно лише заради продовження роду! Їх іноді називали «безгрудими» – ніби для більш зручної стрільби з луків амазонки позбавляли себе правої груді. Проти амазонок, як відомо, виступав Геракл, хоча… Чи варто молодцю – якщо він справжній молодець – та виступати проти жінок? Чи ворогів у справжніх козаків було обмаль – так ні ж бо! Ворогів у всі часи, у всі віки вистачало, тож їх було чи не на вибір. А втім, під боротьбою з амазонками вочевидь ховається легенда про боротьбу з племенами, які перебували на більш низькій сходинці матріархату. Але так чи інак, а виникла навіть т. зв. АМАЗОНОМАХІЯ – боротьба греків проти амазонок. Скульптурні фрагменти тієї боротьби, не вартої, звісно, для справжніх чоловіків, зображені на фризах численних грецьких храмів, на фронтонах і навіть на мавзолеї в Галікарнасі. У скіфів відгомін теми амазонок був, але боротьби з ними не було – скіфські чоловіки шанували і поважали жінок – молодці! Хоча самі амазонки чи не вороже ставилися до чоловіків – недарма ж їх сини змієногої богині називали ойропата (ще одне відоме нам слово із зниклої скіфської мови), що в перекладі означало «чоловіковбивці».

Не слід, проте, вважати, що скіфські жінки тільки те й робили, що вбивали своїх чоловіків і багли жити без них – ні і ні! Вони не були чоловіконенависницями, як то їм приписує фольклорна традиція греків, і протилежної статі не цуралися. Навпаки, не уявляли свого життя без чоловіків (як то й має бути насправді) – без батьків, братів, мужів і просто воїнів-захисників, без господарів і повелителів своїх. (Не забуваймо, не чоловіків клали у могилу до своїх жінок, а якраз навпаки). Легенди про ойропата, амазонок-чоловіковбивців – всього лише легенди. Фольклор, і не більше. Не було ніяких амазонок – у грецькому розумінні цього терміну – у скіфів. У них жінки були як жінки – господині, матері, бабусі, тіточки, ґаздині, зрештою, гарні доньки, сестри і дружини.

Але життя було таким суворим, що й жінки – діватися нікуди – мусили володіти зброєю. Чоловіки в степу, біля худоби, чи на полюванні, чи на добуванні харчу, в походах та на війнах – хто захистить дітей, сім’ю? Не кажучи про старих і немічних, про сяке-таке добро. Тільки вони, жінки.

Тож скіфські мадонни мали не згірш чоловіків володіти зброєю – мечем, кинджалом-акінаком чи й простим ножем, списом та дротиком. Чи й дубовою замашною палицею і – особливо луком. Вміти осідлати коня і триматися в його сідлі, як бувалий воїн, на скаку пускати в ціль дзвінкі стріли. Роль жінки у повсякденному житті не завжди зводилася лише до господарства та родинних обов’язків. Треба було вміти постояти за себе зі зброєю в руках. Тож і не дивно, що, за даними археологів, понад 40 відсотків жіночих поховань містять наконечники стріл (виходить, жінки скіфські було непоганими лучницями?), адже це чверть усіх знайдених наконечників списів.

Зброєю скіф’янки починали оволодівати з юних, ще дівочих літ.

А даних про те, що у скіфів було окреме жіноче військо, немає. Як певно, й не було таких військових підрозділів. А ось у близьких їм – теж іраномовних – осетин було військо, яке складалося з дівчат, вони (рядки з осетинського епосу) «з лука всі безпомильно стріляли», бо стріла та меч там були «знайомі дівам».

У каракалпакській поемі «Сорок дівчат» (мотиви її сягають стародавніх часів) розповідається, як богатирша Гулайім та її подруги перемогли ворогів у кривавій січі, коли «від сліпучих стріл темна ніч ставала осяйною».

У багатьох племен і народів воєнні вправи серед жіноцтва були, але це переважно в середовищі дівчат. Не ставали