Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"
- Жанр: Сучасна проза
- Автор: Роман Іванович Іваничук
Країна Ірредента — країна, позбавлена можливості до самовідтворення, до самовизначення, до самоутвердження. Увесь її шлях — мов туго натягнута линва між Сициллою і Харибдою. Усе її існування — історія моторошного балансування. Уже з самої назви — що мов палюче тавро — свого твору Роман Іваничук розпочинає вельми нелегкий шлях до пошуків відповіді на ріторичне питання української історії: чому, як трапилося, що народ, наділений потужною креативністю, природним талантом, позбавлений звичайного талану?..
Політичний роман «Країна Ірредента» за своєю композицією нагадує дивний чорно-білий колаж з різних часових пластів українського буття, пронизаних, мов життєдайним світлом, прагненням — попри весь трагізм долі — будь-що ВІДБУТИСЯ.
Повість «Злодії та Апостоли» начебто схожа на пораду — як треба шукати свого родоводу. Та водночас у творі постає панорамна картина історії Гуцульщини на чотирьохсотлітньому відтинку часу із звичаями, віруваннями, мовою та ментальністю горян, духовний світ яких сьогодні зазнав поважних зовнішніх змін, проте у своїй суті залишився предковічним. Фабула повісті ґрунтується на реальному житті гуцулів, однак автор розкошує домислом, що надає творові романтичного шарму.
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Роман Іваничук
Країна ірредента
Злодії та апостоли
(збірник)
КРАЇНА ІРРЕДЕНТА
Мужньому борцеві за незалежність України,
довголітньому в 'язневі сумління,
моєму приятелеві Михайлові Гориню
присвячую
Розділ перший
Михайло
Головного героя цієї книги називатиму Михайлом, хоча він у своїх записках додав ще й прізвище Безрідний; це літературний псевдонім, і я не буду так його називати, оскільки знаю власне горде прізвище мого приятеля, яке нехай залишиться для читача загадкою. Зрештою, я не хотів би, щоб читач виворожував, хто ховається за цим псевдонімом, тих Михайлів із останнього покоління борців за нашу Незалежність було багато, всі вони чесно витримали іспит своїх сумлінь, і ми, хто нині скористався чином українських дисидентів і мав би пишатися їхньою жертовністю, часто спокійно й байдуже спостерігаємо, як колись рельєфні постаті нашого резистансу поволі стають тінями, їх поглинає непам'ять у нинішньому політичному безладі, щойно на кін вийшло наймолодше покоління, майбутню діяльність якого я ще не наважувався б оцінювати Шевченковими словами: «Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою».
Мій друг Михайло, а також я, належимо до третьої верстви, якщо брати відлік часу з того моменту, коли наша зневолена земля вперше стрепенулася, мов шкіра на бикові, котрого з дрімоти розбудило червоне марево, і він, не тямлячи себе, рвучко кинувся уперед, щоб не залишитися в глухому безнадійному запіллі, а що обхідних доріг до вогнища не бачив, то помчав стрімголов, мов той же бик на арені, який рве рогами червоне полотнище, а тореадора не бачить, тільки чує в собі болісний хрускіт, коли в його загривок встромляється шпага, — і так пройшли через ціле століття три покоління засліплених праведною люттю борців, які не зуміли уникнути смертельного удару вправного тореро.
А чи нинішнє наймолодше покоління, навчене невмінням дідів і батьків, захоче вийти на арену, чи залишиться на своїх затишних подвір'ях, замаєних національними прапорами?
Я так і спитав тоді Михайла, коли над нашим світом зависла, немов осіння шарга, байдужість і втома, й він відказав упалим голосом: «Ці не вийдуть на арену зі свого закутка; хто засмакував безпеки й ситого спокою, той нізащо не вилізе зі своєї шпарки, бо вже надбав чогось у рідному шпихлірчику й має чим ризикувати, а не відає того, що своєю неучастю важить більшим скарбом — головою!»
Я розсердився на Михайла за його зневіру — а якої заспіває аполітичний плебей, коли аристократ розхникався! — і тривалий час не навідувався до його київської квартири, в якій він, покинувши Львів, замешкав під час свого депутатства: не міг я позбутися гіркоти, що так подумав саме він, мученик, який за дванадцять років тюрми ні разу не споневірився… Та коли несподівано завирував український світ і майдани заповнилися мільйонами людей так тісно, що годі було в той тлум встромляти держаки прапорів, я, сповнений втіхою і зловтіхою, негайно поїхав до Києва, щоб стати на Майдані, та спершу завітав до свого приятеля. Не застав його дома, дружина Таня сказала, що він уже кілька днів живе на Майдані, і я серед сотень наметів насилу віднайшов Михайлів у районі консерваторії.
Михайло розкочегарював буржуйку, адже надворі закушпелилася зима; він глипнув на мене краєм ока, і його кругла голова, яструбиний ніс, потріскані від холоду губи і зобове підгарля, яке надбав у тюрмах, засвітилися враз щирим усміхом, і він сказав, не підводячи голови від рушт:
«Песимістам легше: вони завжди мають дві вичерпні відповіді з приводу добрих чи поганих новин: „А я що вам казав!“ або „Цього разу я помилився“, а оптимістові залишається тільки одна, перша, а за другу обзивають його псевдопророком. Отже, цього разу я помилився, мій брате, а ти уник ганьби. І слава Богу!»
Я пильно придивлявся до мого доброго приятеля, на якого завжди орієнтувався у своїй суспільній поведінці: песимістом він, звісно, не був, бо як міг би песиміст витримати дванадцять років тюремних поневірянь без покаянь і зламів, а все ж переможна втіха, що він таки помилився, не покидала мене: адже на Майдані море люду — молодих і старших, різних професій, україномовних і російськомовних, — і в усіх рішуча настанова стояти на морозі невідомо скільки днів чи тижнів — аж до перемоги; всі скандують ім'я кандидата в президенти, всі співають новітню пісню «Разом нас багато, нас не подолати!», і всі твердо вірять у звитягу; я пильно придивляюся до цупкої рішучості, що напливла на Михайлове обличчя; його спокійний погляд вселяє в мене віру в нашу перемогу, проте я таки не втримуюся, щоб не помститися приятелеві за його колишній сумнів, і вимовляю терпкі, хоч і забарвлені втіхою, слова: «А я що казав!»
Михайло наче й не почув моєї переможної інвективи, він перестав підкидати дрова у буржуйку й не підводячись взявся порпатися у клунках, що лежали поскидані на купу обіч матраців. Матраців було два, і я запитав, для кого призначений другий.
Не відповівши на моє питання, Михайло вийняв із течки пачку дрібно списаного паперу, подав мені й заговорив наче й не до речі: вмостись, мовляв, поруч на он той лежак і читай, ми довго будемо тут скніти, може, й встигнеш добігти до останньої сторінки; я взяв із собою свої записки не для того, звісно, щоб тут працювати над ними, та й не сподівався, що ти мене знайдеш, — я просто не розлучаюся з ними, як зі своїм минулим… Але якщо ти вже зайшов до мене, то я скористаюся цією нагодою: хотів би знати твою професійну думку про написане, а ти не полінуйся, може, дещо із мого манускрипту знадобиться тобі як матеріал для чергового твору… Ти ж повинен осмислювати не тільки глибоку історію, а й нинішні події, чей невтомна Кліо записує сьогодні нову сторінку у свій фоліант. І якщо ти вже взявся бути літописцем… Я це кажу зовсім поважно: хтось же мусить художньо осмислити нинішній день, я того зробити не зумію, але те, що тут записано, можливо, пояснить тобі причину моїх сумнівів і, як ти кажеш, песимізму…
Я нерішуче простягнув руку, взяв рукопис і поклав його обіч себе…
«А ти що, весь той час, що я тебе не бачив, писав?»
«Я мусив це робити, щоб з'ясувати хоча б для себе самого, як іще довго йтимемо до остаточної перемоги і чому наша дорога така важка…Візьми, візьми, я бачу, що не маєш охоти читати записки непрофесіоналів, але хто
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли», після закриття браузера.
