Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

картині Поля Сезанна «П’єро й Арлекін» (1888), на портреті Всеволода Мейєрхольда в ролі П’єро в «Балаганчику» О. Блока, на подвійному автопортреті Олександра Яковлєва (Арлекін і П’єро, 1914), в постановці Мейєрхольда. Але найбільш ностальгійний образ П’єро був створений Олександром Вертинським у його піснях. Широку популярність також отримав поетичний цикл із 50 віршів бельгійця Албера Жіро «Місячний П’єро», і то завдяки Арнольду Шенбергу, який поклав його на музику у 1912 році.

А ось яким він виступає у драмі Олександра Блока «Балаганчик»:

Пьеро:

Неверная! Где ты? Сквозь улицы сонные

Протянулась длинная цепь фонарей,

И, пара за парой, идут влюбленные,

Согретые светом любви своей.

Где же ты? Отчего за последней парою

Не вступить и нам в назначенный круг?

Я пойду бренчать печальной гитарою

Под окно, где ты пляшешь в хоре подруг!

Нарумяню лицо мое, лунное, бледное,

Нарисую брови и усы приклею,

Слышишь ты, Коломбина, как сердце бедное

Тянет, тянет грустную песню свою?

Здавалось – після 1914 року, коли все «валилося з рук» Російської імперії, – час був не зовсім відповідний для появи на російській естраді П’єро, чужого загалом персонажа-пересмішника для слов’янського менталітету. Та ще за таких політично несприятливих моментів. І тим більше для того, аби, експлуатуючи чужий образ, створити собі артистичну кар’єру.

У 1915 – 1916-ті роки в розпалі тривала Перша світова війна, нікому в принципі не потрібна. Ситуація була більш ніж безпросвітною. Росія борсалась у світовій бойні, в її міста і села йшли з фронтів похоронки, армія відступала, несучи тяжкі втрати, люди втрачали віру в завтра, в умах, як тоді писали, «владарював розбрат» і взагалі – незлагода, відчай, зневіра. Про «світле завтра» ніхто й не заїкався – вціліти, вижити сьогодні, а там… Там, як Бог дасть. Якоїсь будучини не було й на обріях, вона навіть не передбачалася, як щось нездійсненне.

Здавалось, що людям було не до якогось-там П’єро і взагалі – не до естради. А бач, яка справа – в Москві за повного хаосу й розладу яскраво і стрімко зійшла зоря артиста Вертинського, котрий до того ж виступав не десь-там на престижних сценах, а в другорядних театриках та кабаре, де здавалося, крім нидіння, нічого артисту й не світило.

А він так упевнено й успішно виходив щовечора на сцену – високий, дебелий, вдатний з себе і безперечно вродливий, якоюсь не чоловічою вродою, дещо навіть жіночною…

Виходив у білому атласному балахоні і панталонах, з обличчям, що було густо наквацьоване білилами.

Чорним гримом виділені очі – якісь жалісливі, страдницькі, крутий вигин брів…

І це дивне створіння починало співати.

А втім, його спів був швидше схожий на речитатив – наспівне декламування, що ритмічно та інтонаційно наближається до декламації, яку артист промовляв співучим голосом.

До того ж, не вимовляючи букву «р», артист, – що було в принципі протипоказаним для артиста, – досить таки гаркавив. Чи, як писали, ґрасирував, вимовляючи звук «р» на французький лад, що для слов’янського вуха не вельми милозвучно.

Та й були в нього загалом не пісні, а якісь… пісеньки. І якісь дивні, щоб не сказати, химерні. Чи – химеруваті.

Ось таким тоді з’явився на кону, в театриках і кабаре Олександр Вертинський, з’явився і…

І здобув славу.

Правда, успіх, що межував зі скандалом. Але для естрадного виконавця скандал – живильне середовище, у якому він росте і стає відомим, навіть шалено популярним. З’явилися портрети «П’єро»-Вертинського у вітринах магазинів, посипалось видання нот, а преса, що несамовито цькувала співака, тільки створювала йому рекламу. Ту рекламу, яку і за великі гроші неможливо купити. Успіх був грандіозний, наче з неба упав. Білети розкуповувалися чи не за тиждень наперед на виступи Олександра Вертинського. Зала шаленіла від захоплення, на сцену, де він виступав, носили корзини квітів, біля входу до театру його незмінно чекав збуджений натовп поклонників.

Студенти і курсистки переписували вірші Вертинського, розкуповували ноти і розвозили їх по всій Росії.

Артист отримував на день чи не по півсотні листів. Всі вони починалися стандартною фразою: «Коли ви відкриєте цього листа, ви будете дуже подивовані… Але тільки прошу вас, не смійтесь…»

Співак був так перенасичений подібними листами, що просто викидав їх.

І разом з тим його виступи викликали не тільки захоплення, але й обурення. Наприклад, у Києві, на концерті, якийсь педагог вискочив за бар’єр ложі і закричав, як заволав: «Молодь!!! Не слухайте його! Він закликає вас до самовбивства!!!»

Але молодь зі сміхом стягнула того крикуна з бар’єра ложі.

Успіх з року в рік наростав, ширився, вся імперія була в захопленні від Вертинського та його шансоньєток. У жовтні 1917 року у Москві з’явилися величезні афіші «Бенефіс Вертинського». Білети були продані за годину – неймовірний, до того нечуваний успіх. Концерт відбувся 25 жовтня (за новим стилем 7 листопада, в день більшовицького перевороту, що пізніше ними буде названий Великою Жовтневою соціалістичною революцією).

Вертинський виступав у чорному костюмі свого улюбленого П’єро…

Згодом він згадуватиме:

«Москва буквально задарувала мене! Все фойє було заставлене квітами і дарунками. Великі настільні лампи з фігурками П’єро, бронзове письмове приладдя, срібні лаврові вінки, духи, каблучки, персні з опалами і сапфірами, вишиті диванні подушки, гравюри, картини, шовкові піжами, кашне, срібні портсигари і таке інше, таке інше здавалося в контору театру, а квіти ставили у фойє прямо на підлогу, так що публіці не було навіть де стояти…»

Нічого подібного до того Москва не бачила. Вертинський став кумиром жінок, хоч його тоді й називали (обзивали?) «хворобливою і порочною (добре, що хоч не розбещеною) квіткою руського декадентства».[8] Та й не тільки писали, таким Вертинського тоді бачили, таким він здавався (а чи був він тоді насправді таким, того ніхто не знав, і в цьому теж була своя загадка і свій, як французи кажуть, шарм – привабливість, чарівливість, а все це блискуче діяло на імідж артиста).

Насправді це враження було хибним, оманливим, його артист вміло натягував на себе, наряджався в нього. Насправді маска П’єро просто «одягалась» артистом, і одягалася через страх перед публікою. «Щоб сховати свою ніяковість, полохливість і невпевненість, я співав у таємничому «місячному» напівмороці», – через роки зізнаватиметься артист.

…І новоявлений співець і творець арієток «швидко стане популярним».

Швидко після того, як він з’явився на естраді. Але до естради, до того «швидко став популярним» шлях у нього був не швидким, не прямим і не коротким…

До себе самого, до свого творчого «я», оригінального і своєрідного,