Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Почалося все з невдачі. Згадаймо. У 1913 році, нікому невідомий, ще, власне, не маючи й артистичного досвіду, він намагався поступити до художнього театру, але його забракував Станіславський. Згодом, як обида вщухне, він навіть з гумором розповідатиме про той свій невдалий крок до музи комедії Талії.

– Самим Станіславським я був забракований – поталанило ж мені! Самим Костянтином Станіславським, він же Алексєєв, актором, режисером, педагогом, теоретиком театру, основоположником Товариства мистецтва і літератури, реформатором – великим! – театру. Який сформулював метод свідомого оволодіння підсвідомими творчими процесами, перевтіленням актора в образ. І за віщо він мене забракував? За якусь там букву «р» – хай він здоровий буде!..

Вертинський з тих проб вилетів, як ошпарений – справді, невже він думав своєю гаркавістю ощасливити театр Станіславського? Самого Станіславського! А потім, коли заспокоївся, до нього повернулося звичне йому почуття – рятівне при тому, – гумору.

– Справді, – казав сміючись, – вирішив ощасливити театр Станіславського своєю гаркавістю. Чи то пак, ґрасируванням на французький лад! Ач, чого захотів! Добре, що Станіславський, сам великий Станіславський, викрив мій підступний намір проникнути в Художній театр!

І вирішив свою ваду – гаркавість, – перетворити на свого союзника. У боротьбі, звичайно, за оволодіння естрадою. І це йому згодом блискуче вдасться.

У кіно в нього тоді складалося краще, але на кіно він чомусь не покладав особливих надій. Та й кіно німе, хто в німому кіно може знати, гаркавить артист Вертинський у житті чи не гаркавить? Його покликанням було не кіно, а театр – це він відчував і був на правильному шляху. Ось тільки як завоювати ту естраду?

Після розформування санітарного поїзда, коли демобілізований санітар Вертинський прибуде до Москви, він почне наполегливо шукати собі роботу. Власне, місце на естраді. Своє, неповторне.

Шукав, шукав і знайшов. У театрі мініатюр Арцибушевої.

– Ви знову вдаєтесь до банальностей. Давайте перейдемо до діла. Хочете, я зведу вас із Арцибушевою? – запропонувала йому Віра Холодна.

– Із самою… Арцибушевою?

– Із самою… З володаркою театру мініатюр, з якою добре знайома.

– Та це ж… Це ж моя мрія – вийти на Арцибушеву!

– Вважайте, що ваша мрія близька до втілення у реальність. Я неодмінно познайомлю вас із госпожою Арцибушевою, попрошу послухати вас… Певна, що їй сподобаються ваші арієтки. А коли вам ще підготувати декорацію, вдягти костюм П’єро, грим… Кращого за вас руського П’єро годі й шукати. Все, вирішено. Я зведу вас із Арцибушевою. Можливо, й найближчими днями. Хоча… Чому нам чекати найближчих днів? Сьогодні ж і поїдемо в Театр мініатюр у Мамонівському провулку. Годі вам сидіти і їсти мене очима. Тим більше, коли їси лише очима, ситим ніколи не будеш. Збираймося. Нічого в мовчуна грати – зараз же їдемо до Арцибушевої. Ідіть на вулицю і ловіть візника, а я зараз зберуся і вийду… Будемо діяти за французькою порадою: а форс де форже он дев’єн форжерон – якщо битимеш молотом, ковалем станеш.

Номер до того нікому невідомого артиста власниці Театру мініатюр сподобався, вона охоче прослухала його і переконалася: те, що треба, як кажуть, на даному етапі. Принаймні сьогодні. А що буде завтра – завтра й покаже. За її вказівкою Вертинському виготовили екзотичну декорацію, підібрали відповідне «місячне» освітления. На сцені він з’являвся неодмінно добре загримованим – спробуй дізнатися, який він насправді, адже лице його було білим як сніг, – і звичайно ж, у спеціально пошитому для нього костюмі П’єро.

І «руський П’єро» з успіхом, до того небаченим, почав виконувати якісь там пісеньки, що їх сам ще й складав та підбирав до них музику: «Минутка», «Маленький креольчик», «Попугай Фабера», «Бал Господень», «В голубой далекой спаленке, «Три пажа»…

Не пісеньки, а якась суцільна і бозна-чия, з яких країв екзотика!

І що дивно, успіх прийшов одразу.

Та не який-небудь – оглушливий!

Що здивував і самого виконавця, «руського П’єро». Жінки в залах (а з них переважно складалася тоді публіка, та ще з легковажних дівиць з різних станів) аж мліли, відбивали собі долоні й кричали, як навіжені: «Браво!.. Браво!! Браво!!!»

– О-о, Верти-инський, – стогнали, і здавалось, що тієї миті екзальтовані слухачки отримують прямо якесь сексуальне задоволення, що межувало мало не з оргазмом…

Містика та й годі!

Вертинського почали запрошувати й інші естрадні театри.

До 1916 року він негадано став популярним і популярність його була хоч і зі скандальним відтінком, але така оглушлива!

Зрештою, Вертинський стає просто знаменитим!

І навіть найвибагливіших глядачів та поклонників естради дивував новизною та оригінальністю виконання пісень, а також тим, як він підносив їх. А втім, він їх не підносив, він просто грав на сцені свої пісні – небачене до того явище. Щоб співак на естраді не просто співав чи виконував пісні, а ще й якимось до того незбагненним способом грав їх – як маленькі п’єски. І грав блискуче і своєрідно, так, як до нього ще ніхто не виступав і не грав. І з такою оцінкою всі погоджувалися. Правда, при цьому встигали йому дорікати вишуканістю й манірністю, але сам співак такій критиці був тільки радий. Давно відомо: якщо про когось постійно пишуть газети, така особа стає знаною – а що пишуть, зрештою, не суть важливо. Хай хоч і лають, аби лишень не мовчали. Бо замовчування гірше гіршої лайки!

Так на російській естраді утвердився так званий сумний П’єро. Але в такому амплуа артист виступав недовго – з середини 1915-го і до кінця 1917 року. А потім взяв і, незважаючи на успіх, відмовився від маски П’єро. Відчув, що як творча особистість її вже переріс, що він став більше важити, аніж якийсь там невибагливий простачок чи таємничо-загадковий невдаха-коханець у «місячному» світлі, штучно створеному на естраді.

Але от диво. Незважаючи на шалений успіх, грамофонні фірми до Вертинського так і не проявили аніякої цікавості. Записували вже більш «розкручених» виконавців – хоча б таких, як Юрій Морфессі чи Надія Плевицька (хоча хто їх сьогодні пам’ятає?), а Олександр Вертинський аж до свого від’їзду з Росії так і не записав жодної своєї платівки. Чи й справді так уже ним не цікавилися фірми, чи артист не проявив винахідливої впертості і «не пробив» жодної своєї платівки?…

У Театрі мініатюр Арцибушевої Вертинський, після повернення до Москви по демобілізації, виконував власні вірші, ним же й покладені на музику власного «виробу» – це «Маленький креольчик», «Ваши пальцы пахнут ладаном»,