read-books.club » Сучасна проза » Кілька років зими 📚 - Українською

Читати книгу - "Кілька років зими"

139
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Кілька років зими" автора Валентин Терлецький. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Кілька років зими» була написана автором - Валентин Терлецький, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Сучасна проза".
Поділитися книгою "Кілька років зими" в соціальних мережах: 

Це — химерна та незвичайна історія, роман-притча про сумний світ, де фантазувати заборонено. Де казкарство карається, а бути письменником — це не тільки безглузде, але й небезпечне для життя заняття. Де непокірних засилають до страшної «Зони Мороку» або катують перед загадковим «Сірим екраном». Але не все так безнайдійно, як здається, коли з’являються однодумці...

І наприкінці всього буде початок.
Головний герой роману — колишній письменник-казкар, який вже давно нічого не пише. Розчавлений безжальною системою, зневірений у житті, він випадково зустрічає жінку з помаранчевим волоссям. За її допомоги він згадує забутий присмак чуда та своє призначення писати і знаходить у собі сили подолати систему. З цього моменту, власне, і починається справжня історія героя...

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 84
Перейти на сторінку:
Валентин Терлецький
КІЛЬКА РОКІВ ЗИМИ

Присвячую жінкам.

Усім, хто мене любив, любить і любитиме… 

Кілька років зими

— Казкар? — суворо і сердито спитав великий свиноподібний суддя, який важко поглядав маленькими безколірними очицями з-під запітнілих окулярів на миршавого чоловічка в поношеному рудому піджачку і м’ятих вицвілих штанях.

— Ну… Колись мав необережність… Але… — промимрив чоловічок.

— Досить прикидатися! — раптом верескнув суддя і награно стукнув випещеним кулачком по грубій теці з паперами, яка лежала перед ним. — Відповідати чітко і по суті! Ви поширювали минулого місяця серед школярів казки власного авторства?

— Ні… Точніше, так… Але я не думав, що… — налякано забігав очима підсудний.

— Негайно припиніть знущатися з суду! Відповідайте конкретно — чи ви є автором оцієї книжки? — суддя погрозливо помахав малесенькою брошуркою у коричневій палітурці, на якій було написано: «Марвін Джонс. Човен, що приплив із неба».

Чоловічок впав на коліна і залився слізьми, немов дитина, яку збираються покарати за невинну, на його погляд, витівку.

— Благаю вас… Помилуйте мене… Не треба… Я не хотів зробити нічого поганого, — гугнявив він, рюмсав і розмазував сльози по худорлявому, зі слідами віспи обличчю.

— Востаннє запитую — чи ви є автором цієї книги? — уже неабияк розлютився суддя, що аж спітнів.

— Так! Це я її написав… Але я не хотів зробити нічого поганого… — заскімлив письменник і закрив обличчя руками.

— Суд вважає, що ця людина зізналася у скоєному злочині й підтвердила авторство цієї книжки. Згідно із нашими законами, суд оголошує вирок: визнати Марвіна Джонса винним у порушенні статті 213 Карного кодексу, а саме — у написанні і розповсюдженні казок. Суд присуджує звільнити Марвіна Джонса із посади шкільного вчителя і покарати п’ятирічним перебуванням у Зоні Мороку. Усі вилучені в підсудного книжки його авторства, а також інші знайдені у нього казки, підлягають знищенню. Вирок остаточний, оскарженню не підлягає, — суддя підтвердив свій вердикт ударом дерев’яного молоточка.

Марвіна Джонса, який від розпачу вже начебто і не виявляв ніяких ознак життя, підняли із підлоги двоє дебелих поліцейських і вивели із зали, де окрім них та судді сиділо ще з десяток людей — переважно журналістів, які висвітлювали подібні процеси в пресі. Суддя витер хусточкою чоло, щоки, шию, окуляри і важко зітхнув, ніби сам до себе:

— Нарешті ще одного запроторили. Та скільки ж цих казкарів розплодилося?..


* * *

Він тихо відчинив вхідні двері своєї однокімнатної квартири на четвертому поверсі вже доволі пошарпаного будинку, що бовванів серед похмурих, перекопаних околиць великого міста, і обережно, наче крадькома, зійшов темними сходами донизу під дашок ґанку. Морозний вечір вже малював загадкові фіолетові кола у повітрі, а південний вітерець закручував кволі дзиґи на високих кучугурах довкола. Чоловік нашорошено прислухáвся, як навкруги гугнявив надтріснутим баритоном колись елітний район, що останніми роками перетворився на глуху периферію й ніби вичавлювався з черева цього міста.

Іван дістав із кишені старої куртки зім’яту пачку цигарок і сірники, затулився від вітру долонями, прикурив і задоволено випустив струмінь сизуватого диму. У сусідньому дворі навпроти дітлахи запалили кілька петард, які за мить вибухнули і потріскували в морозяному повітрі. За рогом вискнули гальма машини. Десь нагорі почувся п’яний жіночий сміх, і перед Іваном упали по черзі два недопалки, які продовжували тліти.

Він байдуже оглянув двір, сплюнув під ноги і ще глибше занурився у куртку. Раптом його увагу привернув якийсь несподіваний рух в освітленому вікні квартири на першому поверсі. Він придивився й побачив біля вікна жінку із неймовірним оранжевим волоссям. Йому навіть здалося, що він побачив сяйво та відчув тепло, які вона випромінювала. Жінка кілька секунд дивилася в синю каламуть за вікном, а потім відгородилася щільною непрозорою шторою. Тієї ж миті тілом Івана наче пройшов потужний потік струму. Щось знайоме, але надійно забуте, прохромило його душу, стривожило. Із забуття вивів неочікуваний біль — цигарка, зотліла до самого фільтра, обпекла пальці, й він різко викинув її у брудний сніг.

Несподівано, навіть для себе, він забіг до під’їзду і почав тиснути на ґудзик дзвінка квартири, у вікні якої він побачив жінку із оранжевим волоссям. Почув, як ключ обертається в замку, і та сама жінка прочинила двері й з пересторогою поглянула у щілину на нього.

— Чого вам?

— Ви… Ви знаєте, хто я?! А ви знаєте, хто ви?! Ви… — Іван раптом кинувся на двері, наче хотів прибрати небажану перешкоду.

— Хто ви такий? Ану йдіть звідси! — скрикнула жінка і виштовхала Івана на сходовий майданчик.

Іван заточився, не втримався на ногах, упав і відлетів до великої ребристої батареї опалення. Обидва капці загубилися в напівтемряві коридору. Жінка одразу ж зачинила двері, і в під’їзді настала тиша, ледь порушувана хриплим Івановим диханням. Він сів і притулився спиною до батареї. У голові крутилася нав’язлива думка: десь так само вилітають у невідомість викинуті чиїмись турботливими руками обвуглені вузлуваті поліняки, що заважають підтримувати рівний жар у вогнищі. За-ва-жа-ють!!!

Раптом він почув, як клацнув замок, і двері навпроти знову відчинилися. Та сама жінка із оранжевим волоссям зробила крок до нього.

— Можливо, я і

1 2 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кілька років зими», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кілька років зими"