Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

Але все було в моральній чистоті, амурні відносини у них ніколи не виникали. Та в них і не було потреби.

Це була геніальна платонічна любов. Велика і всеперемагаюча.

І все тому, що Віра Холодна любила кіно і свого чоловіка, тож Вертинському нічого не залишалося, як просто стати її другом, що він і зробив.

Згодом ця дружба допоможе їм, коли вони – Віра Василівна та Олександр Миколайович – гратимуть у спільних номерах, і вона буде присутня у багатьох його романсах, що їх він їй присвячуватиме.

Це стане його пожиттєвою любов’ю, вірнішої за яку трудно знайти.

Свою любов він збереже до кінця життя.

А втім, їй, Вірі Василівні, залишалося у цьому світі прожити всього лише чотири роки.

Йому – сорок два роки.

І сорок два роки він носитиме в серці її образ.

Кожного разу, коли Вертинський приходив на Ново-Басманну, 24, чемно вітався і скромненько всідався на стільці, мовчав і тільки дивився – тим і тішачи себе, – на предмет свого обожнювання, у його душі раптом починала бриніти якась пісня. Спершу ледь-ледь чутно, а далі виразніше й виразніше, вона охоплювала всього його, і тоді йому здавалося, що то не тільки він співає, а разом з ним співає й увесь світ.

Але пісня, що народжуючись, бриніла того разу у всьому його єстві, не була його піснею, а якась мовби незнана йому, давня-давня, чута ним ще в далекому його дитинстві.

У Києві, у рідному Києві, у якому він народився й виріс. А чув він цю пісню від тамтешніх парубків. І тільки він пригадав, де її чув, як вона вільно й розкуто забриніла у ньому, легко і радісно і в той же час наче журно-печально, сумно і ніби ж бадьоро. Пісня була незнайомою йому і водночас ніби й знайомою, що запала колись, на зорі його життя в душу, у все його єство. Коли він зазирає в очі Віри, великі, виразні, глибокі, бентежно-хвилюючі, сірі очі її, так і зринала в його душі та пісня.

Надії він не мав, була тільки вона, Віра і любов. І пісня.

І згадав він, що в його душі бриніла чута ще в дитинстві давня українська пісня, що вразила його ще малого, пісня про очі дівочі…

І пригадавши, що то за пісня, знаючи її і не знаючи, він того вечора, повертаючись од Віри, де, як завжди, сидів і мовчки дивився на кохану, він, ідучи нічними вулицями Москви, заспівав давню пісню – виявляється, він її знає. Знає, хоч жодного разу до того її не співав:

Чорнії брови, карії очі,

Темні, як нічка, ясні, як день!

Ой, очі, очі, очі дівочі,

Де ж ви навчились зводить людей?

Вас і немає, а ви мов тута,

Світите в душу, як дві зорі.

Чи в вас улита якась отрута,

Чи, може, справді ви знахарі?

Чорнії брови – стрічки шовкові.

Все б тільки вами я любувавсь.

Карії очі, очі дівочі,

Все б тільки я дивився на вас!

Чорнії брови, карії очі,

Страшно дивитись під час на вас:

Не будеш спати ні вдень, ні вночі,

Все будеш думать, очі, про вас…

Він ішов вже притихлими нічними вулицями Москви і співав. Вперше не для публіки, не за продані білети, а співав для себе одного, бо так хотіла його душа, хотіла й співала. І він з тим прагненням своєї душі нічого не міг вдіяти.

Співав, і мав від того незвичайне щастя – що хоч і пізно, але заспівав не для когось, а для себе, і на душі ставало легко, злагідно і трохи-трохи журно – так, як і годиться, коли пісня лірична і душевна. І ще здавалось йому… Ні, він був просто впевнений у тому, що пісню цю в Україні склали про неї, про Віру Холодну. І хай вона виникла в Україні за сотні й сотні літ до них, але все одно вона про його любов, про Віру Холодну – бо як же інакше?

Після демобілізації Олександр Вертинський з’явився на підмостках естрадних театрів, наче заново народившись. Публіки тоді він все ще боявся і нічого не міг зробити зі своїм страхом. Його наче хто силоміць тягнув на сцену, відчував, що створений для публічних виступів, що все буде добре, він завоює кляту естраду, але… Але почуття страху його не залишало, і він не міг з ним нічого вдіяти. Аби хоч якось сховати свій острах, Олександр Миколайович співав у костюмі і гримі П’єро. Виконував пісеньки-новели, де неодмінно був сюжет – переважно «сердцещипательный», і називав їх «арієтками П’єро».

Виконував блискуче і своєрідно. Це було навіть щось нове на естраді тих часів. Тож і не дивно, що до молодого виконавця у костюмі П’єро з «арієтками П’єро» швидко прийшов успіх.

Персонаж, про який далі піде мова, виник у середині ХVII століття, як тип спритного слуги, котрий будь-що домагається своєї мети, прикриваючись добродушністю, таким собі недалеким хлопцем, вдаючи з себе простачка – наївного й буцімто обмеженого, тоді ж як насправді він хитрун при своєму умі і все на свій ум до ладу кладе.

Ім’я йому – П’єро.

Виконавець цієї ролі виступав без маски, але неодмінно обсипав обличчя борошном – маскуючи ним свою хитрість, і носив широку селянську сорочку. Його прототипом був Педроліно з італійської комедії дель арте (або комедії масок) – удатний, винахідливо-меткий, але попри все він частенько вскакував у клопіт, плохував й іноді потрапляв у дурні.

Такий спочатку був і П’єро.

Правда, пізніше він почне грати роль здебільше сумного, зажуреного коханця, якому не щастить – такого собі суперника Арлекіна. У нього складається традиційний костюм – біла сорочка з жабо, з великим ґудзиком, широкі білі панталони, на голові – гостроверха шапочка. Таким він і зображений на відомій картині Антуана Ватто Жіль – Лувр, Париж.

З роками, а точніше, з 1819 року, себто майже сто років тому, на сцені паризького театру «Фюнамбуль» мім Батист Лебюро переосмислить старий образ П’єро і створить новий – нещасливого закоханого, усіма відкинутого і зневаженого. (Образ Лебюро чудово представлений у фільмі Марселя Карне «Діти райка», 1944).

На кінець XIX століття П’єро стає одним з найпопулярніших персонажів – особливо на початку XX століття. Він зображений на