Читати книгу - "Солодкого Нового року!, Поліна Креп"

Прикриваю очі та тягну в себе гіркуваті ноти мастила і свіжості – засобів для гоління.

Чіпляюсь за новий запах і наказую серцю заспокоїтись. Це не просто.

Михайло промовляє саме ті слова, які я хотіла почути. Десь пів року тому.

Про те, як помилився. Зрозумів, що я найкраща, що не цінував. Що йому погано без мене.

А мені?

Складно – цього не відняти.

Відсотки за кредитом, фізична втома від носіння важкого й безпорадна розгубленість у темряві, коли на щитку «щось вибило». А ще – постійна напруга. Я сама за себе…

Була.

Буквально до цього вечора. А сьогодні розслабилась… Згадую уважні погляди Антона, як відбирав у мене ящики і сварився, що не попросила допомоги, як перехоплював важкі стоси тарілок. А ще як дивився в очі, обіймав… І від цих спогадів плечі мої відпускає, а вуста палають від нещодавніх пекучих, жадібних поцілунків.

– Олено, скажи, де ти? – наполягає колишній. – Я приїду, і почнемо все спочатку. З Нового року – це ж навіть краще, ніж з понеділка! Ти на роботі? У тебе замовлення?

Так, з Нового року добре починати. А в старому залишати все тяжке, неприємне, відболіле…

Набираю повні груди запаху нового хлопця. Це моє заспокійливе. І на видиху:

– Ні, я не на роботі. У мене побачення.

– Тридцять першого?

– Так! У мене стосунки з іншим, – чи їх тест-драйв? Але це вже деталі. – Занадто пізно.

– Дай мені ще один шанс. Я буду допомагати, у чому ти там хотіла…

Хитаю головою, наче він може мене побачити.

– Міш, наші стосунки вже прострочені. А ти знаєш, я не люблю мати справу з тим, від чого тхне.

– Добре подумала? Він що, олігарх якийсь? Ти із ним заради грошей?

– А це вже не твоя справа!

Я сама не знаю добре, хто мій хлопець. Але мені хочеться дізнатись. А кредит я майже виплатила самотужки. І, буду відвертою, я займаюсь улюбленою справою, тому не страждаю аж надто в процесі.

– Ну дивись, Олено, ще пошкодуєш…

– І тобі всього найкращого. Бувай! – роз’єднуюсь.

Шкодую я зараз лише, що Антон помітив мою відсутність і може сприйняти її помилково. Стільки туги було в його погляді, невимовного прохання повернутись.

І я вертаюсь. Біжу сходинками, збиваючи подих.

Телефон знову пищить – подруги шлють селфі з караоке, у яке я не пішла. І взагалі не шкодую!

Наспівалась би там сумних пісень, наслухалась, як важко знайти нормального чоловіка… І, можливо, погодилась би їсти з Михайлом те, що давно прогоркло. І не дізналась би, як буває надійно, тепло та солодко в сильних, трохи шкарубких руках Антона.

У вітальні чутно урочистий хрипкий голос та бахкання шампанського. Промова президента!

Оглядаю товариство – Антона немає. Іду на кухню.

Він схилився над духовою шафою. На руках мої червоні рукавички для гарячого.

Та-а-к… А що це в нас тут відбувається?

Ступаю ближче. Він обертається – стурбованість вмить змінюється щирим задоволенням.

– Ти повернулась! А я не знаю, що робити. Воно пищало дві хвилини тому… Витягати?

Швидко хитаю головою. З кімнати лунають дзвін скла, вереск, бій курантів.

– А що робити?

– Вітати мене з Новим роком.

– Зараз…

Трясе руками. А я підходжу ближче та користуюсь моментом – обіймаю, вдихаю такий заспокійливий запах і забираю привітання сама. Їх багато… Вони зігрівають і розпалюють, огортають ніжністю і обіцяють чарівний, розкішний, солодкий… новий рік.

– Знаеш, – піднімає голову, – я маю пояснити дещо. Не хочу, щоб хтось за моєю спиною…

– Не треба. Мені вже розказали.

Терпляче видихає, але не розмикає обійм.

– Христина? Так? Ми зустрічались, це правда. І я, дійсно, не хотів бути сам цього вечора, але Христиною у нас взагалі все було…

Зупиняю його.

– Не треба, я розумію. І… у мене теж є минуле.

Міцніше вкарбовує мене у себе. Лягаю щокою на м’яку тканину його светра і слухаю, як швидко і тривожно б’ється там, за широкими грудьми.

– А це минуле… Воно тобі більше не подзвонить?

– Не знаю, – відповідаю чесно. – Може, і подзвонить.

– А ти?

– А я скажу, що мій хлопець гне метал голими руками і йому не подобається, коли мене турбують. Це ж правда?

– Правда… – схиляється та видає мені ще одну порцію привітань.

Десерт, через ті привітання, виходить трохи пересушений.

Додаю на тістечка більше вершків, шматочки апельсину та розтоплений шоколад.

До заварника вкидаю паличку кориці, кілька зернят кардамону, зірочку бадьяна й лимонну цедру.

А поки напій настоюється, оформляю крем-брюле.

Засипаю у формочки тростинний цукор, та підсмажую до скоринки газовою горілкою.

Антон захопливо та вражено слідкує за моїми маніпуляціями.

А я чекаю оцінку моїм десертам саме від нього.

Навіть дихання затамовую, коли пізніше, за столом, розбиває скоринку та недовірливо зачерпує прохолодну карамельну масу.

– Сподіваюсь, тут немає йогурту? – бурмотить насуплено.

– Ні, там вершки.

– А який відсоток жирності?

– Тридцять три, це найбільший, – повідомляю зі здивуванням. Він не схожий на людину, яка слідкує за калоріями.

– Це чудово, – задоволено усміхається та відправляє ложку заварного крему до місця призначення. – І дуже смачно. Просто я не переношу йогурт і всякі лайт-діет-знежирені штуки.

– Я запам’ятаю, – нарешті видихаю та беру й собі керамічну формочку.

Після десерту компанія збирається на вулицю. Запускати салюти, бавитись у свіжому снігу і трохи охолонути.

«Ідем?» – питає мене поглядом Антон.

Обертаюсь на заставлений брудним посудом стіл.

– Ми залишимось, – зачиняє двері та тягне мене до диванчику біля ялинки. – Я тобі допоможу потім. Давай трохи посидимо. Ти втомилась?

– Є трохи…

І він масажує міцними довгими пальцями мої плечі й шию.

Це ней-мо-вірно…

Розслаблено дивлюсь на візерунки ліхтариків на ялинці.