Читати книгу - "Солодкого Нового року!, Поліна Креп"

Ну от – і без святкової сукні затьмарила б усіх дівчат. А в сукні – вона просто чарівний новорічний подарунок!

Ілля відриває від милування моєю феєю, тягне на балкон «подихати повітрям».

Та я знаю, чого він хоче насправді.

– Зізнавайся, де ти вичепив цю апетитну кралечку? – не затримується з питанням.

Кривлюсь… Слово яке підібрав – «вичепив». Наче вона пручалась, а я її по кутках ловив.

Ну, вагалась трохи, але ж погодилася на побачення. І від гарячого не відмовилась. А навіть сама за добавкою тягнулась…

– Де вичепив, там уже нема. І взагалі, я що, не можу познайомитись із гарною жінкою?

– Ага, з уживаним залізяччям можеш познайомитись. Я ж тебе знаю. Коли ти встиг? І чому раніше не показував цю Олену? – млосно поглядає за мою спину.

– Оберігав від твоїх завидющих очей, – штовхаю його в плече. – На мене дивись!

– Слухай, Антоне, це ж вона все приготувала? Кейтерка. А ти, часом, з нею не в себе у квартирі познайомився? Скільки там… – дивиться на годинник на руці, – шість-сім годин тому? Дай номерок. Я теж хочу покуштувати домашньої їжі з доставкою…

Ну все, хлопці-дівчата, хто замовляв бійку?

Згрібаю цього нагладженого та настриженого нахабу за грудки та струшую пару разів, як залежану хлопавку.

Як там кажуть? Треба залишати все погане в старому році? Чудова порада!

– Ще раз… – ричу в його здивоване, зблідле обличчя, – дозволиш собі зайве в бік моєї жінки… Рука в мене важка, уживане залізо, коли треба, згинаю…

– Гей, чи чого? Та я просто спитав, – вмикає дурня. – Все-все. Бачу, що у вас серйозно…

Відпускаю боягуза. Тільки руки бруднити.

– Охолонь, друже, – нервово обсмикує свій строкатий піджак.

– Дружба наша, Ілюхо, зламалася і ремонту не підлягає. Можеш залишитись, але на очі мені не лізь.

Іду шукати свою богиню – мушу пересвідчитись, що все добре й ніхто її не скривдив за моєї відсутності.

Є в мене таке передчуття…

Занадто хитро розтягує підкачані губи Христинка.

Так… концентрація колишніх на квадратний метр стає критичною. Але головне зараз – побачити теплі очі кольору гарячого шоколаду та ямочки на щічках. Це мої заспокійливі…

Обходжу все – Олени немає у квартирі!

Помічаю прочинені вхідні двері. Та ну! Не могла ж вона піти?

Вилітаю на сходовий майданчик. Серце шалено гупає. Шкірою несеться прохолодний протяг, та внутрішню пожежу це не заспокоює.

Ну куди ти побігла?

Я все поясню, розрулю і полагоджу. Тільки дай шанс, солоденька. У нас так добре починалось!

Чую її голос на проліт нижче.

Х-у-ух…

Але наступної миті знову напружуюсь.

– Так, давно не спілкувались… Ні, Михайло, не вдома… Чому не попередив? Я не можу приїхати зараз…

Ледь контролюючи себе, стою на місці.

І що мені тепер робити? Відповіді немає… Але й підслуховувати я не збираюсь.

Зі скреготом зубів розвертаюсь та нечутно заходжу до квартири. А потім хапаю з вішака свою куртку та знову йду до неї.

Стоїть біля вікна, дряпає дірочки на запотівшому склі. Голова нахилена низько, щось угукає періодично в слухавку.

І хочеться викинути її телефон, та повернути її в тепло, у свято, у свої обійми…

Але, можливо, вона не проти ремонту старих стосунків?

Тому не лізу. Просто накидаю на її плечі одяг. Повертається – в очах розгубленість.

– Все добре в тебе? – киває. – Не мерзни тут довго, та і дванадцята скоро.

Ось і все. Що міг – зробив.