Читати книгу - "Солодкого Нового року!, Поліна Креп"
- Жанр: Короткий любовний роман
- Автор: Поліна Креп
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Я приїду з Христиною, ти ж не проти? – питає Ілля.
– Хм… – потираю колюче підборіддя.
Христя – моя колишня. Ми зустрічалися пару років тому. Не склалось.
– А чому я маю бути проти? – тягну з відповіддю.
Наче ж пройдений етап, але весь новорічний вечір спостерігати за любощами кращого друга й колишньої – така собі ідея.
Що там кажуть? Як зустрінеш…
– Просто, виходить, що ти один будеш без пари. В тебе ж зараз нікого? – проїжджається моїми оголеними нервами.
Кутик вуст смикається – замкнуло.
– Ти просто з нею незнайомий, – видаю в стані афекту.
– О-о… ну чудово. Якраз і познайомимось, – ловить у пастку мій довгий ніс Ілля. – Дружитимемо сім’ями. – Підсміюється.
– Ага, – психую на себе.
Як підліток попався!
– О дев’ятій у тебе, – скидає.
От хале-е-па…
Закидаю на плече чистий рушник та прямую в душ.
За кілька годин терміново треба знайти подружку… А у свіжопоголеного чоловіка на це більше шансів. Чи ні?
Пригадую стильно вистрижену в крутому барбершопі борідку Іллі.
Так, у нас із ним різний стиль… В мене лише дві опції – або трохи скидаюся на дереворуба, як оце зараз, або наголений, як в армії навчили.
Христя казала, що я «олд-скул» – у світі моди та брендів повний профан.
Мене влаштовують прості радощі життя: зручний одяг, смачна вечеря, тепле ліжко.
Стаю під струмені води. У голові несуться картинки нашого з Христинкою спільного життя… Точніше, якась його дієтична форма.
Взагалі дивно, що в нас із нею закрутилось. Христина доволі успішна модель.
Ага. Майже справжнісінька зірка.
А я звичайний власник СТО. Неабияке досягнення, та на хліб з маслом вистачає.
Познайомились, коли вона заглухла на дорозі недалеко від мого «офісу». Я саме коротав якісь свята на робочому місці.
Христя зайшла до технічного приміщення, як зараз пам’ятаю, у рожевій курточці та білісіньких кросівках. Висока струнка білявка – як з обкладинки. Вона й була з обкладинки, потім показувала.
Ну в мене клеми від неї й позривало.
На той час я вважав, що зустрічатись із професійною моделлю – це вершина бажань чоловіка.
Так і є – вершина. Айсбергу. Під якою ховаються тонни всяких несмачних «але».
Наприклад, знежирені йогурти на сніданок, обід і вечерю. Космічні чеки на невидимі звичайній людині доглядові процедури й шалено ненормований графік.
Ми на перше побачення сходили, коли в неї була перерва між фотосесіями. І що вона замовила в ресторані? Здогадайся з трьох спроб…
"Дружитимемо сім’ями” – згадую слова Іллі, витираючись. Еге ж!
Ніякої сім’ї модельна зірочка не планує ще років п’ять. А я?
Чорт! А я планую…
Просто часу на знайомства та побачення не було. Запускав другу точку, потім магазин запчастин. З персоналом вічно трабли. Ще й ремонт у новій квартирі.
Ну тепер можна видихнути, озирнутися в пошуках гарненьких берегинь затишку.
Але у квартирі – озирайся-не озирайся – наврядчи зустрінеш хоч одну.
На автоматі голюсь і вдягаю свіжий одяг.
Беру телефон, кручу стрічку контактів.
Ну є кілька знайомих, яких можна запросити. Але! Я сказав Іллі, що він мою «дівчину» не знає.
П-ф-ф…
Може, просто зараз вибігти та експресом із кимось знайомнутись?
Не вийде.
Наче на підтвердження – лунає вхідний дзвінок.
Смикаю рукава джемпера повище та йду відчиняти.
Це мій шеф-кухар. Ледь знайшов вільного на новорічну ніч. Голова забита – тільки ранком згадав, що з ми з друзями вирішили запросити кейтеринг.
Щоб майстер у своїй справі приготував у мене вдома. Одразу трьох зайців вкладаємо: свіжо, смачно й по-домашньому.
Відчиняю.
А там… ну викапаний шматочок солодкої вати!
Пухкенька панночка. Уся в білому, і пахне від неї солодко.
Об’ємна міхова шапка та пуховик – до п’ят. Сніжинки зачепились за довгі вії. Обличчя кругле, розчервонілось, носик задерикуватий. Усміхається.
– Пан Вайленко? Замовляли кейтеринг.
Киваю.
Простягає долоньку, а руки в неї теплі. Гарячі!
– Олена.
– Антон, проходьте.
Споглядаю, як заповнює простір своєю палкою постаттю, краплинками розталого снігу та… кількома ящиками.
Великими таким.
Заносить їх один за одним. Перехоплюю з її рук.
– Оу-у… Як ви їх сюди? – важкенькі.
– Це до кухні, – несу.
– Чому не подзвонили? Я б допоміг.
Незручно як! У мене третій поверх і жодного ліфта.
– Та нічого, звикла. Я ж не в руках, бачте, на машині, – легко сміється та киває собі за спину.
Машина? Цікаво, яка в такої панночки тачка? Може їй техогляд запропонувати… Останньою до квартири потрапляє доладна та міцна – тачка.
Ну… у прямому значенні – з двома колесами та металевим корпусом.
Усміхаюсь і собі, заношу її «машину» до комори.
А дівчина з гумором.
Вправно скидає одяг. Миє руки та без підказок знаходить кухню. Обходить її, хмикаючи сама до себе. Вішає на шию білий фартух зі словами:
– Я сьогодні без помічниці, але ви не хвилюйтесь, Антоне, усе встигну. Просто не турбуйте мене зайвий раз. Займайтеся звичними святковими справами.
Ну добре…
Шкода, що не встиг затравити жучка. До застілля ще довгенько. Стягую з полиці пачку горішків та силою волі йду до вітальні.
О! А тут ваза з фруктами – тельбушу мандаринку.
Святкові справи, кажете?
Відшукую і вставляю додаткові секції в стіл, тягну з усіх кімнат стільці, збираю штучну ялинку. Раніше було якось не до неї. А минулого року взагалі не святував…
Дістаю коробку з прикрасами.
Гірлянда, кілька старих іграшок, ще з мого дитинства. А тут у нас… знову привіт від колишньої!
Пам’ятаю, як хотів прикрасити хвойне деревце разом із Христиною, коли ще зустрічались. Так ні! Вона запросила якогось знайомого стиліста, купу бабла тоді відвалив за цей пластик.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Солодкого Нового року!, Поліна Креп», після закриття браузера.