Читати книгу - "Солодкого Нового року!, Поліна Креп"

Блін, ну не просікаю я сучасні тренди…

Розглядаю якусь розхристану, засипану рожевими блискітками квітку.

Рожеву! Квітку! На ялинку… Ще й від колишньої!

Ні-і-і, я такого вішати не буду.

Кріплю верхівку, ліхтарики, кілька сніжинок. Раритет вішаю на нижні гілки. Щоб, якщо впаде, недовго летіти.

Зітхаю.

Рідкувато вийшло. Без вогника…

О, а що там, цікаво, уже новорічні програми крутять?

Знаходжу пульт від системи. Курсую каналами, надовго не затримуючись ніде. Розмірковую: у мене досі немає «пари» на вечір. 

Тут або бігти по сусідах, або зізнаватися, що на побачення я досі бігаю до своєї улюбленої роботи.

Ці думки гасять весь святковий настрій, що тільки-но почав зароджуватися.

От треба було Іллі мені таку свиню підкласти. Це й не їстівну…

Та і ґрець із ним! Хай, кого хоче, приводить. Протримаюсь якось.

Вимикаю ТВ і ставлю легку тематичну класику:

Ез-лон-ез-ю-лов-мі-соу-у-у

Лет-іт-сноу-лет-іт-сноу-лет-іт-сноу…

З кухні, наче в такт пісні, долітає порцеляновий дзвін.

Ловлю з повітря приємні насичені запахи часнику, розмарину і якихось спецій.

М-м-м… Язик аж пече від голоду. Зараз би хапнути шматочок чогось… соковитого!

Плюю на силу волі та прямую на божественні аромати.

На кухні триває своє новорічне шоу.

Шкварчить і булькає. Духова шафа нафарширована чимось великим у фользі. З-під пластин гриля виривається смачний димок.

Олена спритно ріже зелень. Сталь зблискує у її тендітних пальчиках із шаленою швидкістю. Атракціон не для слабкодухих.

Брюнетка відкладає ніж, легко переміщається кухнею та стає до мене спиною. Їй пасують фартухи… Пояс підкреслює м’які згини пишної фігури.

Іду ближче. Мене наче магнітом тягне.

Кулінарна фея розкладає на прозору тацю згорнуті та чимось напхані баклажани. Киває сама до себе. Похитує округлими стегнами під мелодію. А потім… Підчеплює пальчиками один шматочок та, закидаючи голову догори, відправляє до рота.

– М-м-м… – тягне повільно, зі знанням справи облизує кожен пальчик.

Від її низького, просоченого задоволенням голосу спиною шугає жменя мурашок. А в роті збирається слина.

– М… перепрошую…

Розвертається! Великі карі оченята стають ще більші.

– Ох, пробачте… – падають на щічки її вії. Теж пишні, з красиво загнутими кінчиками.

– Це був… бракований рулетик. Розвалився, – пояснює, а в очах лукаві бісенята.

Обличчя знову розчервонілось, і дихання в панночки пришвидчилось.

Це видно неозброєним оком – ну, бо амплітуда…

Мене наче струмом проймає – відчуваю, який я голодний!

– Розумію… Давайте, я зроблю вигляд, що нічого не бачив?

Стрільнувши в мене очима-вишнями, киває.

– А за це Ви мені знайдете ще один бракований екземпляр, – усмішка заливає її вуста.

На вигляд дуже м’які та рухливі губки без жодних кислот і філерів, чи що там наколювала в себе Христя?

– Ну звичайно, – знову оксамитово сміється кулінарка. – Але якщо трошки почекаєте, будуть гусячі шашлички з…

– А я не можу чекати!

Бере зі стосу та простягає мені пласку білу тарілку.

– О… чи дозволите на мій смак?

– Так, будь ласка, я довіряю професіоналам. А Ви так смачно їсте…

Веде плечем у чорній сукні. Тканина трохи не доходить до колін, відкриваючи округлі та плавні лінії ніжок.

І рухи в неї теж якісь округлі та пластичні.

Невимушено проходиться моєю кухнею. Щось відкриває, переставляє, наостанок заглядає до холодильника.

Нарешті, повертається до мене з повною тарілкою невеликих порційних смаколиків.

– Дуже дякую, Олено… А! Чекайте, – згадую. – Я з Вами домовлявся телефоном?

Схвально киває.

– То це ваше агентство? «Міш-Лєн».

– Моє, – тепло зблискують її очі. Наче дві чарочки гарячого шоколаду.

– А частинка «Міш» означає?.. Михайло? – поколює в моїх грудях щось пекучо-власницьке.

– Так. Був Михайло. Але потім… – тьмяніє її усмішка. Пальчики лівої руки погладжують підмізинний на правій. Але жодних металевих ознак заміжжя там немає. Розлучена? – Врешті-решт, я вирішила залишити назву.

– Чудова назва, – тиск у грудях спадає, і я знову перемикаюсь на шматочки кулінарного мистецтва.

Спираюсь стегнами у високу стільницу і просто так, навстоячки, накидаюсь на закуски.

Починаю з корзиночки з грибами… Далі трапляється креветка в гострому соусі, запечений солодкий перець із сирним кремом, щось печінкове, ніжна курочка в хрусткій паніровці. Заїдаю це все доленосним «неліквідним» баклажаном і, нарешті, наповнююсь святковим настроєм.

Олена тим часом видобуває зі своїх коробок скатертину, серветки, ще якісь сервірувальні штучки. Відносить до вітальні. Повертається та легко підхоплює стос тарілок.

Це, мабуть, її найяскравіша ознака – фіксую краєм ситої свідомості.

Легко!

Саме так дівчина сміється, рухається, готує і розпоряджається на моїй кухні. Дорогою підспівує зимовим хітам:

Хепі-нью-ї-ї-р

Хепі-нью-ї-ї-р…

Відчуваю, як роз’їжджаються мої губи. Наче на буксирувальному тросі, іду за нею – не хочу далеко відходити від цієї сонячної батареєчки.

Олена ворожить над столом.

Трохи змінює його кут, зручніше соває стільці. Розкладає прибори. Білі серветки контрастують на червоній тканині. Фужери блищать золотими краями.

На центр виставляє скляні шари зі свічками, хвойними гілочками, шишками. Поряд – свої божественні закуски на дерев’яних підставках.

Красиво.

Лівим оком спостерігаю за цією магією, а правим читаю останні повідомлення в чаті.

Усі збираються під моїм будинком, щоб зайти одночасно. Чекають на Іллю. Він відписується, що майже на місці. Забирав Христину з рекламного проекту.

На підтвердження викладає фото бекстейджу: дівчина на божевільних прозорих підборах, уся вибілена гримом, закутана в якусь подобу сукні. А як на мене, у бабусину фіранку.