Читати книгу - "Сини змієногої богині"

А за стадами, за табунами й отарами, зрештою, за чоловіками на верхових конях, рухались кибитки, запряжені комолими волами – з сім’ями, жінками та дітьми і нехитрим збіжжям (зайвого не возили, тільки те, що необхідне було для щоденного вжитку).

Не кожне діло у скіфів – як і в будь-яких інших кочових народів – вважалося «благородним». Наприклад, царські скіфи (і скіфи-кочовики, хоч між ними різниця мовби й не спостерігається, хіба що за багатством) величали «благородними» лише війни та догляд за худобою. За Геродотом, вони «вважали за менш вартими поваги тих, що займалися ремеслами і їхніх нащадків». Але, як не крути, як не верти, а ремісники – та ще за умов кочового життя, відсутності доріг і постійних сутичок – були вкрай необхідні. Без них неможливо було обійтися в побуті – та і як обійтися хоча б без ковалів? (Як ковалі не могли в свою чергу обійтися без металургів, тих, хто з болотяної руди виплавляв їм залізо), тож ремісники були, і до них кочовики раз по раз зверталися, хоч мовби їх і менше шанували. Але аж ніяк не могли обійтися без ковалів, теслів, без шорників чи стельмахів, без «будівничих» возів, адже постійно треба було лагодити старі речі й виготовляти нові – зброю, мечі, кинджали, наконечники до списів чи стріл, кухонну утвар, не кажучи вже про криті вози з кибитками, без яких у степу ні тпру ні ну…

Крім ремісників, для яких ремісництво було професією і шматком хліба та м’яса (чи сиру іпака), кожна сім’я ще й сама багато чого виготовляла – для щоденного ужитку. Недарма ж у жіночих похованнях археологи незмінно знаходять так звані пряслиця,[36] що їх у кожній родині виготовляли з обпаленої глини. А це свідчить, що прядіння було поширеним заняттям серед скіф’янок різних соціальних прошарків. Пряжу теж кожна родина виготовляла сама – з вовни та рослинної сировини – хоча б тих же конопель. Тканини (за нечисленними знахідками чи відбитками їх у глині) виготовлялися без допомоги ткацького верстату, простим переплетінням. (Хоча в заможніх були дорогі привозні тканини, про це свідчать розкопки з багатих, т. зв. царських курганів). Кожна родина виготовляла ліпну кераміку, що потім випалювалася на вогнищі, та різний дерев’яний посуд – тарелі, чаші, у заможніх із золотими або срібними обкладками, та інші речі з рогу чи срібла – але це вже в багатих.

Із повсті та шкіри виготовляли (теж здебільшого самі, в кожній родині були свої майстрині) теплий зручний одяг, накриття для кибиток. Щоправда, такі речі у скіфських курганах практично не збереглися, тож по них вчені судять за матеріалами алтайських курганів скіфського часу – дякуючи специфічним умовам (мерзлоті тощо), там добре збереглося багато речей з органічних матеріалів, – повстяні килими, прикрашені аплікаціями, чи прикраси сідел у вигляді фігур тигрів з червоної повсті. Як і косторізна справа, майже всі ці види традиційного для кочовиків виробництва були пов’язані з оброблюванням продуктів скотарства і були добре розвинуті у скіфів. Ось чому повсякденний їхній побут не можна уявити лише у двокольоровій гамі сірого заліза та жовтогарячих бронзи і золота, предмети яких найчастіше зустрічаються у скіфських курганах, ставши майже звичними для археологів.

В той час як чоловіки день і ніч перебували біля стад, табунів та отар, «вдома» (себто в кибитках, що рухалися слідом) залишалися жінки. Носили вони довгі плаття з вузькими рукавами й поясом. На голові в кожної скіф’янки незмінна гостроверха шапка (були й пласкі, але рідше), оторочена хутром, до якої кріпилося кольорове покривало, що спадало на плечі й спину. Лоб закривала пов’язка, до якої приторочувалися скроневі підвіски, – як, наприклад, з Товстої могили, розкопаної у свій час Борисом Мозолевським, – справжній шедевр! По краях покривало прикрашала кайма із золотих бляшок (у заможніх), бляшки та інші металеві пластинки з насічками чи орнаментом були й на шапці, над лобом. А ще носили браслети на руках (золоті, срібні, бронзові), намисто, дорогі коралі, гривни, медальйони із зображенням богинь і найчастіше матері-прародительки, змієногої богині (все – витвори грецьких умільців), діадеми, персні, серги… Ось хоча б кілька прикладів.

У Вовківецьких курганах скіфського часу на правому березі Сули неподалік с. Вовківці (Полтавщина) в кургані № 4 виявили захоронення двох жінок у склепі, що був частково викопаний у материку. Померлі лежали випростано. Біля одного з кістяків знайдено: золоті сережки, намисто з сердолікових та пастових намистин, на руках – залізні плаковані золотом браслети, на ногах – бронзові браслети з голівками вухатих хижаків, ліворуч лежало незмінне дзеркало у вигляді оголеної Афродити (коштовна річ!). Золоті сережки блищали й біля другого кістяка (виходить, що він не належав рабині, як було спершу подумали археологи), золоте намисто з підвіскою у вигляді лунниці, на грудях – кілька бляшок, на ногах – бронзові браслети. Жінки – чи не рідні сестри бува? – за соціальним статусом були рівними і, очевидно, разом померли (чи не загинули). Ще в похованні виявили литий бронзовий конус, амфору, 26 дзвіночків, частини кінської вузди (покійниці були вершницями?) з бляхами, виконаними у звіриному стилі. Але таємниця двох скіф’янок так і залишилася таємницею. Якщо вони були подругами, то чому разом поховані? Що спричинило їхню смерть чи наглу загибель?

Це їх названо так тому, що знайдено їх було біля Феодосії у 1853 році – виняткові за майстерністю виконання серги! Як писали дослідники, вони явили світові зразки того своєрідного давньогрецького мистецтва, яке прийнято називати мікротехнікою. Кожна серга є своєрідним диском, краї якого вкриті кількома рядами зерні.