Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Детальні дослідження світлих плям швидко внесли ясність. Виявляється, там були зимівники кочових племен (спершу епохи бронзи, пізніше кіммерійців та скіфів), себто недовготривалі, лише на короткий зимовий час поселення, культурний шар яких був вельми тонким. Та й для чого на коротку зиму споруджувати капітальні приміщення – худоба й під відкритим небом зимуватиме, люди – в кибитках, а пастухи й біля багать грітимуться. Тож мало чим поживилися археологи – кострища на колишніх зимівниках, уламки кераміки, кістки тварин. У ті краї на зиму просто переганяли тварин, і все. Там було вдосталь корму, особливо були значними очеретяні зарості, і худоба добре зимувала. А по весні знову починали свій вічний рух уперед – із зимових пасовиськ на літні, щоб пізно восени чи й на початку зими знову вигулькнути на пару місяців біля Сивашу. Можливо, з часом аерофотозйомки виявлять там більші площі культурних слідів, але… Нині той район вже увійшов у зону зрошення Каховської зрошувальної системи – нові часи, нове життя…

Отож по весні залишали зимники й попаски вирушали на літні пасовиська. Випасання велося меридіально – з півдня на північ, так було зручніше. На одному місці залишалися рівно стільки, наскільки вистачало трави, а тоді переходили на нові пастівники, і так до скону життя. Попаски, попаски, все вперед і вперед, із зимівників на літники, з літників знову на зимівники. Кожна родоплеменна група чи роди мали свої маршрути для щорічних переміщень, що їх не дозволялося нікому іншому перетинати.

Треба було щодень напасти численні стада, табуни, отари; уберегти чотириногих від хижаків – головно вовків, а їх у степах розводилося до безміру! Слідкувати, аби тварини були здоровими і в доброму тілі, ще й постійно наглядати за видноколами, бути готовим в будь-яку мить відбити напад драпіжників, степових розбійників, які завжди мали невситиме бажання поживитися твоєю худобою. Чи й самому спритно, використавши зручний момент, напасти на сусідів з гиком та свистом, аби, вихором налетівши, поживитися чужою худобою і таким робом примножити власні багатства – воєнна здобич на всіх «законних» підставах переходила у власність нападника.

Випас і догляд худоби, охорона її від сусідів і напади на самих сусідів – все то у віданні чоловіків, які ніколи, ні взимку, ні восени, весною чи влітку не злазили з коней. Вони були добре пристосовані до нелегких умов кочового життя і перш за все добре одягалися (одяг вовняний, теплий, зручний – був і шкіряний). Виготовленням одягу – до речі, гарного, майстерно пошитого, художньо оформленого аплікаціями, гаптуванням – займалися, звичайно ж жінки. Одяг був зручний, практичний – короткі, перетягнуті в поясі шкіряні (хутром всередину) каптани, шкіряні, теплі й міцні штани або вовняні шаровари, м’які, перев’язані біля кісточок чобітки, що їх греки називали скіфіками,[35] на голові – гостроверхий башлик, що захищав не тільки голову, а й потилицю. Носили ще й кожухи, принаймні їх згадує Геродот.

А ось щодо штанів… Якщо сусіди степовиків греки не знали штанів і не визнавали їх, бо вважали таке вбрання ознакою варварства й дикунства, то скіфи штани любили – та і як у холоднечу обійдешся без штанів? Та ще на коні. Ніяким кожухом чи каптаном голі ноги і стегна не прикриєш, ніякі хітони – довгі сорочки, що їх залюбки носили греки, у степу не зарадять – диваки греки, і як тільки вони ухитрялися жити без штанів, дивувалися скіфи.

Життя тих, хто носив штани (а втім, скіф’янки теж їх залюбки носили – зручно, практично і затишно), минало в степу на верховому коні – на вітрах, на спекоті, на дощах, на морозі… Нелегке життя, ворогу такого не побажаєш, але для скіфів воно було і єдиним, і звичним – іншого вони не знали і не уявляли. Тож були великими трудівниками, які ні вдень, ні вночі не знали спокою. Спали, передрімуючи, ловлячи дрижаків, біля багать – особливо тяжко було восени та взимку – гибіли під відкритим небом, посеред огрому степу, не завжди прихильного до людини. Щоб не сказати, ворожого. В крайньому разі не лагідного і не зичливого до скотарів – вічних трудівників степу, який вони вірно і незрадливо любили все життя. У степу вони народжувалися, зростали, зістарювалися – якщо доля посилала їм такий шанс, постаріти за життя, – і смерть свою зустрічали теж у степу, смерть від праці, віку чи ворожої стріли – швидше всього.