Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

головною резиденцією, де він постійно жив із родиною і звідки правив своєю величезною імперією, було, як заміська резиденція, Царське Село, де в північній частині Олександрійського парку серед мальовничих пейзажів (імператори розумілися на красі) здіймається Олександрівський, або Новий, Царськосільський палац, споруджений італійським архітектором Дж. Кваренгі у 1796 році з наказу Катерини II – як дарунок її улюбленому онукові, майбутньому імператору Олександру І.

Зведений у стилі класицизму, він являв собою витягнену в довжину споруду з двома флігелями з обох боків.

Після революції 1905 року Олександрівський палац стає постійною резиденцією Миколи II. Він народився у Царському Селі, виріс там, і в Олександрівському палаці минули 22 роки царювання останнього російського государя. Всі найважливіші події, пов’язані з російською державною діяльністю, відбувалися саме там: прийом послів, іноземних діячів, свята, такі як 300-ліття Дому Романових і 200-ліття Царського Села. А місцем офіційних парадних прийомів, придворних виходів, церковних і полкових свят часто була площа перед палацом.

У 1918 році Олександрівський палац буде відкритий для відвідувачів як державний музей, що включав історичні інтер’єри на першому поверсі центральної частини і у лівому флігелі палацу з колекціями предметів і творів мистецтва родини Романових, зібраних на протязі ста з чимось років.

Пізніше у правому крилі розміститься будинок відпочинку для співробітників НКВС (де вони, відпочивши, з новим завзяттям знищуватимуть т. з. «ворогів революції»), згодом – дитячий дім ім. Юних Комунарів на місці закритих кімнат дітей Миколи II на другому поверсі лівого крила споруди.

На початку Другої світової війни із Олександрівського палацу-музею були евакуйовані люстри, килими, меблі, мармурові і фарфорові вироби, частина книг з бібліотеки. (В підвалі музею розташовувалось керівництво партійних органів.)

Після взяття міста Пушкіна – як на той час зватиметься Царське Село, – в залах Олександрівського музею розташувалися німецький штаб і гестапо, а в підвалах – тюрма, площа перед палацом була перетворена в кладовище для солдат СС.

У серпні 1997 року у лівому флігелі, в особистих апартаментах імператора Миколи II та імператриці Олександри Федорівни, відкрилася експозиція «Спогади в Олександрівському палаці». Там виставлені із збережених предмети побуту, особисті речі імператора, його дружини та їхніх дочок – Ольги, Тетяни, Марії, Анастасії і сина – царевича Олексія…

Після пожежі у 1896–1898 роках перший поверх, що раніше виділявся для імператорського почту, був переобладнаний на особисті апартаменти Миколи II та імператриці Олександри Федорівни: у лівій анфіладі – спальня, Бузковий кабінет і Палісандрова вітальня імператриці, у правій – їдальня (приймальня Миколи II), робочий кабінет, імператорська вбиральня та інші службові приміщення. Пізніше там з’явиться Кленова вітальня Олександри Федорівни і парадний (новий) кабінет Миколи II. (На другому поверсі – кімнати дитячої половини, коридор, що розділяв апартаменти імператорського подружжя тощо.)

Парадний кабінет замикав ряд особистих кімнат Миколи II, розташованих на правому боці лівого палацового флігеля – панелі з червоного дерева, каміни, антресоль з колонами (стеля була обшита латунними накладками), а також портрети, фотографії, фарфорові вироби, книги, у кутку диван, письмовий стіл, бра і люстри…

У новому кабінеті Олександрівського палацу за Миколи II відбувалися засідання Ради міністрів, представлялися дипломати і комісії. Там імператор грав у більярд з великими князями і офіцерами почту. Антресоль з колонами з полірованого мармуру з’єднувалася переходом над коридором з Кленовою вітальнею Олександри Федорівни, імператриця могла непомітно спостерігати за нарадами свого вінценосного чоловіка. Звідти вона могла також спостерігати, як імператор грає в більярд. Там же він іноді дивився картини «Великого німого»…

Того разу теж. Олександра Федорівна навіть загледіла, що імператор дивиться «фільму» з участю модної і популярної Віри Холодної. Олександра Федорівна знала, що імператор не визнає – КАТЕГОРИЧНО!!! – новоявленого кінематографа як мистецтва.

Ну, не визнає, і все!

І це при тому, що на мистецтві він добре знався. Більше того, він не бачив за кінематографом, чи як його на французький лад називали синема, майбутнього. І все ж потай, у самотині, за зачиненими дверима дивився у більярдній фільми зневаженого ним кінематографа. І в основному ті, у яких грала зірка Віра Холодна.

До Олександрівського палацу доходили вісті про нову зірку синема, тож імператор захотів на власні очі подивитися на ту, яка полонила чи не всю Росію. Зрештою, треба ж імператору знати, ким (чи чим) захоплюються в його імперії! А потім, після перегляду, довго міряв кроками свій парадний кабінет у тиші і самоті і час од часу гмикав – наче здивовано. І мовби аж розгублено.

Зрештою, не втерпівши (та й хотілося з кимось обмінятися своїми враженнями), пішов до імператриці.

До всього ж уже був час вечірнього чаю, а його зазвичай подавали в Кленовій вітальні імператриці, що була облаштована у 1906 році фірмою Мельцера і входила до складу кімнат лівого флігеля палацу на половині імператриці. Стіни були декоровані рельєфами у вигляді пагонів троянд з бутонами і листям під стелею. Для сполучення з половиною Миколи II в кімнаті влаштували антресоль з кленового дерева, прикрашену різьбою. Там знаходився затишний куток, де імператриця з нудьги займалася рукоділлям та малюванням, а після обіду царській сім’ї подавали каву і накривали стіл для вечірнього чаю, після якого імператор, закуривши папіросу, читав телеграми, імператриця забавлялася рукоділлям, а менші діти гралися на килимі іграшками.

Туди й прийшов імператор, бо все ще був під враженням «фільми» з участю Віри Холодної. Страшенно хотілося курити, він навіть дістав папіросу, але вирішив поки що утриматися – після чаю відведе душу.

– Як тобі, мій любий, нова картина «Великого німого»? – запитала імператриця, не відриваючись від своєї забави.

– Яка?

– А та, що ти її щойно подивився у більярдній.

– Встигла підгледіти?

– Підгледіти – це надто вульгарно. Просто я повинна знати, чим займається хазяїн землі руської і мій любий чоловік… То як тобі кінематограф, себто – синема?… Як і раніше, ти не вважаєш його за нове мистецтво і не бачиш за ним майбутнього?

Імператор спалахнув, але стримався, лише знизав плечима.

– Яке мистецтво? – намагався говорити тихо й повільно, тамуючи роздратування. – Яке майбутнє? – міряв вітальню швидкими кроками. – Атракціон! Ілюзіон! Банальна ярмаркова забавка для недалеких, що не йде ні в яке порівняння зі справжнім мистецтвом. І особливо з театром, з яким воно схоже.

– А дивляться ж. По всіх кінотеатрах. І ти ось дивився у більярдній.

– Не піду ж я в кінотеатр?!

– Логічно, мій любий.

– А що всі ним нині захоплюються, то це… Це тимчасове захоплення. Дні життя кінематографа лічені – як і будь-якого атракціону. Набридне. Приїсться. Скільки їх уже було – атракціонів! І скільки