Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

– Зараз подадуть…

Прийшли діти, Микола нагнувся, діти по черзі поцілували батька, і він заспокоївся й подобрішав.

– Як казали латиняни: аре ест целяре артем – справжнє мистецтво полягає в тому, щоб зробити його непомітним. А цей… синема лізе з усіх шпарок… Атракціон! Ілюзіон!! Ярмаркове видовисько братів Люм’єр!

Подали чай.

– А як тобі Віра Холодна, новоявлена зірка «Великого німого»?

– Саме так – нім-о-го! А німий – він і є німий – фе!..

– Але цим німим з твоєю зневагою «фе» нині захоплюється вся твоя імперія – не кажучи про Європу. Там теж є розумні люди.

– Як і кожне захоплення – це теж швидко мине. А Віра Холодна, яку ти згадала, моя дорога… Так, я щойно дивився чергову стрічку з її участю – треба ж бо знати своїх кумирів.

– І як тобі цей… кумир?

– Гм…

– Багатообіцяючий початок…

– Не іронізуй, дорога.

– Один Господь знає, як я тебе люблю, Ніколя…

– Я вдячний тобі, Сашо… А той… кумир… Як тобі сказати…

Діти, попивши чаю, вже пішли гратися на килим.

Микола замовив другу чашку.

– Якщо відверто, дивлячись стрічку з її участю – не міг відірватися від екрана.

– А якщо й відірвешся, – вставила імператриця, – то все одно її не можна забути. Чи викинути зі своєї душі. Вона залишиться перед внутрішнім зором, як жива.

– Це диво з див! Вона з перших кадрів забирає глядача в полон – тепер я розумію, чого всі пориваються на її фільми.

По хвилі, роздумливо, вертячи в руках порожню чашку:

– Здається, у ній нічого особливого, а дивишся невідривно. Забувши, де ти і що з тобою. І чим вона бере? Красою?

– В імперії не вона одна красуня.

– Атож. Талантом?

– В імперії, слава Богу, багато талантів. Ще й більших, як вона.

– Саме так. Якась загадка. Незбагненна таїна. Її немає, і вона є. І це на екрані того атракціону. А коли б вона працювала в театрі…

– Мені здається, на сцені вона загубилася б. Вона створена саме для цього, як ти кажеш, атракціону. Для кінематографа, який ти не визнаєш мистецтвом і не бачиш за ним майбутнього. Вона – його втілення і породження. Без нього вона ніщо, з ним – королева!

– Жаль, що така… така чарівна – іншого слова не підберу, – актриса віддалася німому, який не сьогодні-завтра накаже довго жити.

– Але який живе і який захоплює у полон все більше й більше підданих імперії!

– Який жаль, що вона витрачає свій божественний талант на якийсь там… якийсь ярмарковий атракціон. Якби вона могла своїм талантом, своїм незвичайним обдаруванням прикрасити театр! А кіно… Кіно – це фокус. Балаган, не більше! Парті де плезір, – вдався до французької. – Прогулянка для розваги.

– А може, це – утіле дульці – приємне з корисним?

– Яка користь від балагана?

– Але на цей, як ти кажеш, балаган натовпом ходять твої чиновники.

– А хто сказав, що в мене кращі у Європі чиновники? Якби вони були такими – як би далеко пішла вперед Росія! Але не про це зараз річ веду. Холодна – божественна. Таїна. Загадка. Навіть не знаєш, чим вона бере в полон, але вона бере… На собі відчув. Неможливо, навіть, коли терпіти не можеш синема – звільнитися від її чар.

– А звільнятися й не треба. Тим більше, в житті їх так мало. Тому хотілось би, щоб кінематограф все ж таки мав майбутнє. Як і Віра Холодна у ньому.

– Гм… – імператор нарешті із задоволенням запалив папіросу, сів за свій стіл, чомусь зітхнув і якийсь час зосереджено курив, насолоджуючись. Знов заговорив:

– Віра Холодна – диво, якого немає і яка насправді є. Як гляне з екрана на тебе своїми великими і глибокими сірими очима, так і залізла тобі в душу. Ти її не хочеш сприймати, а вона зачаровує тебе і бере в полон.

– Ще одне слово – і я, здається, почну тебе ревнувати.

– Нарешті!

І обоє розсміялися – молодо, дзвінко. Аж діти їхні, облишивши гру на килимі, здивовано подивилися на папá і мамáн.

– І це при тому, – вперто гнув своє імператор, – що кінематограф був і є атракціоном, а не мистецтвом, яким він ніколи не буде і в якого немає майбутнього.

– Поживемо – побачимо. Щодо майбутнього. І нашого в тім числі.

Майбутнього, як покаже час, у царського подружжя не буде. Жити їм залишалося ще два роки, до липня 1918 року, коли Миколу II із родиною – з дружиною, дочками і сином, – з наказу Леніна та Свердлова (той наказ буде закамуфльовано постановою президії Уральської облради) буде розстріляно у підвалі Іпатіївського дому в Єкатеринбурзі…

«Цій жінці з очима біблійної мучениці і примхливим ротом – королеві російського німого кіно Вірі Холодній, – було відпущено тільки 26 років. Із них вона знімалася всього чотири (!) роки. Із її більш як п’ятдесяти фільмів (за іншими даними – трохи менше вісімдесяти) збереглось тільки п’ять, але її й досі не просто пам’ятають – її обожнюють, про неї саму знімають фільми. Одна з кращих картин про цю велику актрису – тонко стилізована мелодрама Нікіти Михалкова «Раба кохання»…

Її пам’ятають досі, тому що більше таких не було. Не було – щоб і розумна, і вродлива, і чиста, і талановита, і щаслива, і щоб усі її любили… Якщо такі й народжуються, про них пам’ятають ще довго. Як і про неї. Про Віру Холодну…»

Відтоді минуло майже сто років, а спеціалісти й сьогодні пишуть із захопленням:

«Обозрение театров» відзначило і наступну роботу з участю Віри Холодної – фільм «Одна из многих». «Велике враження залишає В. В. Холодна, яка цілим рядом нюансів виокремила поступовий перехід жіночої душі від перших чистих поривів юності до чуттєвого збайдужіння жінки, яка торгує своїм коханням. Ніжний обрис її в образі дівчини-курсистки, і дикий, загнаний звірок дивиться з її очей в розгулі фогелівського «куточка». Г-жа Холодна цілком оволоділа задумом автора, їй вдалося подати життєвий образ героїні. В рухах немає різкості, немає незграбних поз», – I. Муський. Сто великих акторов (Москва: «Вече», 2003).

«Актриса прожила в мистецтві одну тільки мить – всього чотири роки: вона знялася вперше у 1915 році, а в лютому 1919-го її життя урвалося. Але слава Віри Холодної переступила десятиліття і жива й досі…»

Ніхто з російських актрис ні до, ні після неї