Читати книгу - "Вибрані романи"

— А якщо вона захоче...

— Що?

— Аби я намалював її портрет.

— То й намалюєш!

Але в ту ніч Хоакін спав погано, міркуючи про можливий портрет, про те, що Абель Санчес, чоловік, який уміє здаватися симпатичним, не докладаючи жодних зусиль, улюбленець чужої прихильності, малюватиме портрет Елени.

Що з цього буде? А що, як і Елені, як і їхнім товаришам, Абель видасться чоловіком привабливішим, ніж він, Хоакін? Він подумав, чи не скасувати знайомство, але ж він пообіцяв...

Розділ другий

— Ну, як тобі моя кузина? — запитав Хоакін в Абеля наступного дня після того, як їх познайомив і сказав Елені, що його товариш намалює її портрет, на що вона погодилася з великим задоволенням.

— Чоловіче, хочеш почути від мене правду?

— Я завжди хочу чути тільки правду, Абелю. Якби ми завжди казали правду й тільки правду, ми жили б наче в раю.

— Так, а ще якби кожен говорив правду самому собі...

— Гаразд, то кажи мені правду.

— А правда полягає в тому, що твоя кузина та майбутня наречена, а може, й дружина, здалася мені справжньою павою... тобто павичем у жіночому роді... та ти мене розумієш...

— Атож, я тебе розумію.

— Оскільки я не вмію висловлювати свої почуття інакше, як через пензель...

— І маєш намір намалювати паву або павича в жіночому роді, з його розпущеним хвостом, поцяткованим безліччю очей, його маленькою головою...

— Як модель — вона просто чудова! Чудова, хлопче! Які очі! Який рот! Які повні губи і яке чоло, прекрасне й водночас насуплене... очі, які ніби й не дивляться... Яка шия! А який колір обличчя! Якщо це тебе не збентежить...

— А чого це я маю збентежитися?

— Я скажу тобі, що своїм кольором шкіри вона нагадує індіанку, індіанку войовничу й неприборкану. Вона має щось, у найкращому розумінні, від пантери. Й усе це позначене якимсь холодом.

— Ще й яким холодом!

— Не обіцяю, хлопче, що зможу намалювати для тебе портрет, який би відповідав усій цій красі...

— Для мене? Ти маєш намалювати портрет для неї.

— Ні, я намалюю портрет для тебе, хоч це й буде її портрет.

— Ні-ні, ти намалюєш портрет для неї!

— Ну, гаразд, для вас обох. Хто знає... Можливо, він вас поєднає.

— Було б непогано, якби від портретиста ти перейшов до...

— Я готовий стати ким завгодно, Хоакіне, можливо навіть звідником, аби лише ти перестав страждати, як страждаєш. Мені боляче бачити тебе таким.

Почалися сеанси малювання, на які приходили троє. Елена сідала на свого стільця, врочиста й холодна, наповнена зневагою, як богиня, піднесена на вершину долі. «Я можу розмовляти?» — запитала вона в перший день, і Абель відповів: «Так, я дозволяю вам розмовляти й рухатися; для мене краще, коли ви розмовляєте й рухаєтеся, бо так оживає обличчя... Картина — не фотографія, і я також не хочу, щоби ви були схожі на статую»... І вона говорила, говорила, але рухалася мало й постійно стежила за своєю позою. Що вона там базікала? Вони цього не знали. Бо обидва не робили нічого іншого, крім як пожирали її очима; вони її споглядали, а не слухали її балаканину.

А вона все правила й правила свої теревені, щоби створювати добре враження особи, яка не мовчить, і прискіпувалася до Хоакіна щоразу, коли їй випадала нагода.

— Чому ти забуваєш про своїх пацієнтів, кузене? — запитувала вона.

— А тобі не однаково?..

— Звичайно ж, мені однаково, повір, мені однаково, проте...

— Не подібно.

— Оскільки ти виявляєш до мене такий інтерес, я, либонь, мушу виявляти якийсь інтерес і до тебе. А втім, хто знає, як воно буде.

— Як воно буде що?

— Годі вам уже, — втручався до їхньої розмови Абель. — Ви тільки й знаєте, що підколювати одне одного.

— Це природно, — казала Елена. — Так воно й буває між родичами... І кажуть, із цього все починається.

— Що починається? — запитував Хоакін.

— Ти знаєш, про що я кажу, кузене, бо розпочав це ти.

— Я прагну, щоби це закінчилося!

— Є кілька способів закінчити це, кузене.

— І кілька, щоби розпочати.

— Безперечно. Я псую собі вигляд цим базіканням, Абелю?

— Ні, навпаки. Це базікання, як ви його називаєте, надає більшої виразності вашому погляду й вашому тілу. Але...

За два дні Абель і Елена вже казали одне одному «ти». Так захотів Хоакін. Який третього дня не прийшов на сеанс.

— Погляньмо, погляньмо, як воно виходить, — сказала Елена, підводячись, аби підійти подивитися на портрет.

— То як він тобі?

— Я в цьому погано розуміюся, а крім того, я не та людина, яка може сказати, чи я схожа тут на себе чи ні.

— Як? Ти не маєш дзеркала? Ти ніколи не дивишся в нього?

— Так, але...

— Але що?

— Хіба я знаю...

— Ти здаєшся собі не досить гарною у дзеркалі?

— Не підлизуйся.

— Гаразд, ми спитаємо в Хоакіна.

— Не згадуй мені про нього, будь ласка! Який зануда!

— Але саме про нього я хочу поговорити з тобою.

— Тоді я піду...

— Ні, не йди і послухай. Ти дуже погано поводишся з цим хлопцем.

— Он як? Тепер ти виступаєш його адвокатом? То портрет — тільки привід?

— Послухай-но мене, Елено, ти недобре поводишся, граючись зі своїм кузеном. Він чоловік, який чогось вартий, повір мені, чогось вартий...

— Він нестерпний!

— Ні, він стриманий, внутрішньо гордий, наполегливий, наповнений собою, але добрий, глибоко порядний, розумний, його чекає блискуча кар’єра й він шалено тебе кохає...

— А якщо всупереч усьому цьому я його не кохаю?

— Тоді ти повинна розвіяти його ілюзії.

— А я хіба не намагалася їх розвіяти? Я стомилася казати йому, що він здається мені добрим хлопцем, але через те, що він здається мені добрим хлопцем, чудовим кузеном — і я кажу це цілком серйозно — через те я не можу стати його нареченою, хоч би як він того хотів.

— Але він каже...

— Якщо він сказав тобі щось інше, то він сказав неправду, Абелю. Я ж не можу геть відштовхнути його й заборонити йому розмовляти зі мною, адже він мій кузен! Це ж чудово —