Читати книгу - "Вибрані романи"

полі, першим у прогулюванні лекцій, першим серед товаришів. Абель умів розсмішити друзів своїми жартами, а найбільше оплесків він одержував за карикатури на професорів. «Хоакін набагато старанніший, але Абель кмітливіший... якби мав охоту навчатися...»

— Хоакін знав, що такою була спільна думка товаришів, і вона отруювала йому серце. Він навіть відчував спокусу занедбати навчання й спробувати перемогти товариша в іншому, але, кажучи собі: «Ет, що вони там розуміють...», і далі йшов своїм шляхом. До того ж, хоч би яких зусиль він докладав, аби здобути перевагу над іншим у винахідливості й кмітливості, це йому ніколи не вдавалося. З його дотепів ніколи ніхто не сміявся, й він мав славу надто серйозної людини. «Ти похоронний дотепник, — мав звичку казати йому Федеріко Квадрадо. — Твої жарти — наче виклики на дуель».

Обоє закінчили бакалаврат. Абель вирішив стати художником, вивчати живопис, а Хоакін записався на факультет медицини. Вони бачилися часто, й розповідали один одному про те, яких успіхів досягай у своїх галузях вивчення, при цьому Хоакін намагався переконати Абеля, що медицина — також мистецтво, до того ж мистецтво прекрасне, де годі обійтися без поетичного натхнення. В інших розмовах він, навпаки, намагався принизити високе мистецтво, яке нервує дух, і підносив науку, що звеличує, зміцнює дух і наповнює його істиною.

— Але ж медицина — не наука, — казав йому Абель.

— Вона лише мистецтво, практика, що розвинулася з наук.

— Але ж я не зобов’язаний присвячувати себе професії лікування хворих, — відповідав йому Хоакін.

— Це професія почесна й дуже корисна... — казав Абель.

— Так, але вона не для мене. Вона може бути скільки завгодно почесною і скільки завгодно корисною, але я терпіти не можу цієї почесності та корисності. Для багатьох медицина — тільки метод добування грошей, для чого вони тільки й роблять, що рахують пульс, оглядають язик і виписують рецепт. Я прагну більшого.

— Чого ж ти прагнеш?

— Я прагну відкрити нові дороги. Хочу присвятити себе науковим дослідженням. Медицина обдаровує славою тих, які відкрили таємницю якоїсь хвороби, а не тих, які застосовують це відкриття на практиці з більшим або меншим успіхом.

— Я радий бачити тебе таким, таким ідеалістом.

— А ти думаєш, тільки ви, митці, художники, мрієте про славу?

— Чоловіче, ніхто тобі ніколи не міг сказати, що я мрію про щось подібне...

— А чом би й ні? Інакше навіщо ти став би навчатися живопису?

— Бо якщо я його навчуся, то це перспективна професія...

— У чому вона перспективна?

— Якщо пощастить, то нею можна заробити добрі гроші.

— Можеш підкинути цю кістку іншому собаці, Абелю. Я знаю тебе, відколи ми народилися. Мене ти цим не купиш. Я тебе знаю.

— А хіба я коли-небудь хотів тебе одурити?

— Ні, але ти спроможний одурити, навіть того не прагнучи. Прикидаючись, ніби тобі байдуже до всього, ніби життя для тебе гра, ніби тобі на все наплювати, ти насправді істота надзвичайно амбітна...

— Я амбітний?

— Так, ти амбітний, ти прагнеш до слави й величі... Ти прагнув до цього завжди, від свого народження. Але ти завжди був лицемірним...

— Ану підійди до мене ближче, Хоакіне, й скажи мені: хіба я коли-небудь претендував на твої премії? Хіба ти не був завжди першим у класі? Хлопцем, який обіцяє дуже багато?

— Так, але ватажком, улюбленцем товаришів був завжди ти...

— І що я такого зробив, аби цього досягти?

— То ти хочеш переконати мене, ніби ти не прагнув популярності?

— Це ти її прагнув...

— Я? Я? Наплювати мені було на таку популярність!

— Гаразд, гаразд. Перестань базікати про дурниці й вилікуйся від них. Ліпше ще раз розкажи мені про свою наречену.

— Наречену?

— Ну, гаразд, про ту пташку, яку ти хочеш зробити нею.

Бо Хоакін хотів здобути серце своєї кузини Елени й присвятив цьому любовному завданню всю наполегливість свого стриманого й підозріливого духу. Й він просто не міг не ділитися своїми неминучими й палкими звіряннями закоханого, який прагне домогтися мети, зі своїм другом Абелем.

А як примушувала страждати його Елена!

— З кожним разом я все менше її розумію, — мав він звичку казати Абелю. — Ця дівчина для мене наче сфінкс...

— Ти ж бо знаєш, що сказав Оскар Вайлд, чи вже не пам’ятаю хто, що кожна жінка — це сфінкс без загадки.

— Проте Елена, здається, її має. Вона, певно, кохає іншого, хоч я й не знаю, хто він. Я переконаний: вона кохає іншого.

— Чому ти так думаєш?

— Бо інакше не можу пояснити, чому вона так поводиться зі мною...

— Тобто, позаяк вона не хоче любити тебе... любити тебе як нареченого чи, точніше, як чоловіка, бо як кузена вона тебе любить...

— Не кепкуй із мене...

— Ну, гаразд, оскільки вона не хоче любити тебе як нареченого чи, точніше, як чоловіка, то вона мусить бути закохана в когось іншого? Чудова логіка!

— Я себе розумію!

— І я тебе розумію!

— Ти?

— Ти хіба не претендуєш на те, що знаєш мене краще, ніж будь-хто інший? А я хіба не можу претендувати на те саме? Ми знаємо один одного дуже давно.

— Повір мені, ця жінка виводить мене з рівноваги й примушує втрачати терпець. Вона грається зі мною. Якби вона від початку сказала мені, що ні, нічого в нас не буде, але тримати мене у стані повної невизначеності, казати, що буде видно, що вона подумає... Про такі речі не думають!.. Кокетка!..

— Вона тебе вивчає.

— Вивчає мене? Вона? Що я маю в собі незрозумілого й таємничого? Що може вона в мені вивчати?

— Хоакіне, Хоакіне, ти починаєш принижувати себе!.. Чи, може, віриш у те, що досить якійсь жінці побачити тебе й почути і цього достатньо, щоби вона відразу стала твоєю?

— Атож, мене завжди вважали непривабливим.

— Облиш, чоловіче, не перебільшуй.

— Повір мені, ця жінка зі мною грається! Не годиться й непристойно отак гратися з таким чоловіком, як я: щирим, спроможним на вірність, відкритим... Але якби ти бачив, яка вона гарна! І чим холодніша, чим зневажливіше дивиться на мене, тим здається гарнішою! Іноді я не можу збагнути, чи я більше люблю її, чи ненавиджу!.. Хочеш, я тебе познайомлю з нею?..

— Чоловіче, якщо ти...

— Гаразд, я