Читати книгу - "Вибрані романи"

— Не смійся так.

— А якщо я не можу інакше?

— І він підозрює більше, він вважає, що оскільки ти не хочеш кохати його, ти таємно закохана в когось іншого...

— Він тобі це сказав?

— Так, він мені це сказав.

Елена вкусила себе за губу, почервоніла і якусь мить мовчала.

— Так, він мені це сказав, — повторив Абель, впершись правою рукою на підлокітник біля полотна й пильно дивлячись на Елену, так ніби прагнув розгадати, що означає напружена зморшка на її обличчі.

— Ну, якщо він так думає...

— То що тоді?

— Нехай тоді вірить, що я закохалася в іншого...

Того вечора Абель її більше не малював. І вони стали нареченими.

Розділ третій

Портрет Елени створив для Абеля бучний успіх. Знову й знову хтось зупинявся перед вітриною, де він був виставлений, і довго його роздивлявся. «Ми маємо ще одного великого художника», — казали люди. І вона, Елена, намагалася частіше проходити повз те місце, де був виставлений її портрет, показувала себе, щоби почути коментарі, й ходила вулицями міста, наче безсмертний живий портрет, наче твір мистецтва, що розпустив свого павиного хвоста. Хіба вона народилася не для цього?

Хоакін тепер майже не спав.

— Вона стала гіршою, ніж будь-коли, — казав він Абелю. — Ось коли вона справді грається зі мною. Вона мене хоче вбити!

— Природно! Вона тепер почуває себе професійною красунею...

— Так, ти її обезсмертив! Ще одна Джоконда!

— Але ти як лікар можеш продовжити їй життя...

— Або урвати його.

— Не будь таким трагічним.

— А що мені робити, Абелю, що мені робити?

— Май терпіння...

— Крім того, вона сказала мені таке, з чого я виснував, що ти розповів їй про мої підозри, що вона закохана в іншого.

— Я це зробив у твоїх інтересах...

— У моїх інтересах... Абелю, Абелю, ти з нею змовився... Ви обманюєте мене.

— Обманюємо тебе? У чому? Вона тобі щось обіцяла?

— А тобі?

— Можливо, вона твоя наречена?

— А твоя?

Абель промовчав, але колір обличчя йому змінився.

— Ось бачиш! — вигукнув Хоакін, тремтячи й затинаючись. — Бачиш?

— А що я маю бачити?

— І ти ще заперечуватимеш? Ти матимеш нахабство мені заперечувати?

— Хоакіне, ми з тобою були друзями ще до того, як познайомилися, ми майже брати...

— І для брата ти підготував підлий удар кинджалом?

— Не спалахуй так. Май терпіння...

— Терпіння? А ти знаєш, що моє життя — суцільне терпіння? Ти — хлопець симпатичний, ти популярний, ти переможець, ти — митець... А я...

Сльози набігли йому на очі й він похлинувся словами.

— І що я повинен зробити, Хоакіне, щоби ти був задоволеним?

— Не чіплятися до неї, адже вона подобалася мені!..

— Але якщо то була вона, Хоакіне, якщо то була вона?

— Звичайно ж, вони жадають тебе, митця, тебе, щасливчика, тебе — улюбленця долі. Отже, ти її маєш...

— Вона мене має, я ж тобі сказав.

— Атож, вона має тепер тебе, шикарна пава, професійна красуня, Джоконда... Ти станеш її художником... Малюватимеш її в усіх позах і всіх формах, у всіх видах освітлення, одягнену й нагу...

— Хоакіне!

— І так ти її обезсмертиш. Вона житиме доти, доки твої картини житимуть. Це так би мовити, вона житиме, але ні! Бо Елена не житиме, вона триватиме. Триватиме, як триває мармур, із якого вона виготовлена. Бо вона виготовлена з каменю, холодного й твердого, як і ти. Статуя з плоті!

— Не гарячкуй, я тебе прошу.

— А ти мене не розпалюй, чоловіче, ти мене не розпалюй. Бо ти повівся щодо мене ганебно й підло.

Хоакін відчув себе геть розчавленим і змовк, так ніби йому бракувало слів, якими він міг би виразити нестямний розпач своєї пристрасті.

— Але ти заспокойся, чоловіче, і поміркуй, — сказав йому Абель своїм найлагіднішим голосом, який був для Хоакіна найстрашнішим. — Хіба я міг примусити її кохати тебе, якщо вона тебе не кохає? Вона не хоче вважати тебе своїм нареченим...

— Так, я не симпатичний нікому. Я народився проклятим.

— Присягаюся тобі, Хоакіне...

— Не присягайся!

— Присягаюся, що якби це залежало тільки від мене, Елена була б твоєю любкою, а завтра — твоєю дружиною. Якби я міг поступитися тобі нею...

— Ти проміняв би мені її за тарілку сочевиці, ти це хочеш сказати?

— Ні, я не став би продавати її чи на щось обмінювати. Я віддав би її тобі задарма й тішився б вашим щастям, але...

— Але вона мене не кохає, а кохає тебе, чи не так?

— Саме так!

— Тобто вона байдужісінька до мене, який її домагався, і домагається тебе, якому вона байдужісінька.

— Щось подібне. Хоч ти цьому й не повіриш. Вона мене звабила.

— Яка пиха! Ти вселяєш мені огиду!

— Пиха?

— Атож, бути звабленим, це щось більше, аніж бути звабником. Бідолашна жертва. Жінки б’ються за тебе...

— Не перекручуй мої думки, Хоакіне...

— Це я перекручую твої думки? Я ще раз тобі кажу, що ти вчинив проти мене ганебну підлоту, злочин... Між нами всьому кінець!

І зненацька змінивши тон, він промовив зі слізьми в голосі:

— Пожалій мене, Абелю, пожалій. Ти бачиш, що всі дивляться на мене неприхильно, так ніби я комусь заважаю на цьому світі... Ти молодий, ти улюбленець долі, ти популярний, тобі вистачає жінок... залиш мені Елену, ти ж розумієш, я не знайду собі іншу... Залиш мені Елену...

— Але як я тобі її залишу...

— Зроби так, аби вона мене вислухала; щоби пізнала мене. Поясни їй, що я готовий за неї померти, що без неї я не житиму...

— Ти хіба не знаєш її?

— Так, я її знаю. Але ради Бога... Заприсягнися мені, що ти не одружишся з нею.

— А хто говорив про одруження?

— То вона тільки розбуджує в мені ревність? То вона лише кокетка й навіть гірше, ніж кокетка, вона просто...

— Замовкни! — прогарчав Абель.

І в тому гарчанні було стільки люті, що Хоакін змовк, дивлячись на нього.

— Ти неможливий, Хоакіне; з тобою дарма розмовляти! Ти неможливий.

Й Абель пішов.

«Я перебув жахливу ніч, — записав у „Сповіді“ Хоакін, — перевертаючись у ліжку