Читати книгу - "Вибрані романи"

чи пізно його страждання закінчаться, і стає оптимістом. Пожирай самого себе, й оскільки втіха від пожирання змішається з болем від того, що тебе пожирають, і нейтралізує його, ти досягнеш досконалої рівноваги духу — атараксії; ти перетворишся на спектакль для себе самого.

— І це ти, Вікторе, приходиш до мене з цими пропозиціями?

— Авжеж, я, Ауґусто, а хто ж іще?

— Бо колись ти не думав у такій манері... такій ядучій.

— Бо тоді я не був батьком.

— А що означає бути батьком?..

— Батьківство для того, хто не втратив здорового глузду й не є дурнем, розбуджує найжахливіше почуття, яке є в людині, — почуття відповідальності! Я передаю своєму синові вічну спадщину людства. Якщо надто багато думати про таємницю батьківства, то це призводить до божевілля. І якщо більшість батьків не божеволіють, то тільки тому, що вони придуркуваті... або не є батьками. Тож радій, Ауґусто, що ти уникнув одруження, а отже, й безпосередньої можливості стати батьком. Я раджу тобі все ж таки одружитися... але не ставати батьком. Одруження — це експеримент... психологічний; батьківство... патологічний.

— Але ж я став батьком, Вікторе.

— Як? Хто зробив тебе батьком?

— Так, я став батьком самому собі. І думаю, що з цим я народився по-справжньому. І для того, щоби страждати, щоби померти.

— Атож, друге народження, народження справжнє — це народитися для болю, спричинюваного безперервним усвідомленням смерті, усвідомленням того, що ми завжди помираємо. Але якщо ти зробив батьком себе самого, то ти зробив сином себе самого теж.

— Здається неможливим, Вікторе, здається неможливим, що після того, як зі мною сталося те, що сталося, після того, що вона зі мною вчинила, я ще спроможний спокійно вислуховувати ці витончені роздумування, цю гру понять, ці моторошні жарти, й навіть гірше.

— А що гірше?

— Що вони мене розважають. Я сердитий на самого себе!

— Це комедія, Ауґусто, комедія, яку ми показуємо самим собі, у своєму внутрішньому театрі, на підмостках свідомості, будучи водночас і акторами, і глядачами. А на сцені болю ми демонструємо біль, і нам здається дисгармонією, якщо раптом у нас тоді виникає бажання сміятися. А таке бажання в нас найбільше виникає саме тоді. Комедія, комедія болю!

— А якщо комедія болю спонукає людину накласти на себе руки?

— Комедія самогубства!

— І вона справді помирає?

— Теж комедія!

— Реальна, справжня, відчутна?

— А хто тобі сказав, що комедія не реальна й не справжня, й не відчутна?

— Отже?

— Все одне й те саме: треба змішувати, Ауґусто, треба все змішувати. І той, хто не змішує, помиляється.

— І той, хто змішує, теж.

— Можливо.

— Тобто?

— Тобто треба базікати, мудрувати, гратися зі словами та виразами... марнувати час!

— Більшість людей справді його марнують!

— І ти також! Ти коли-небудь був таким цікавим для себе у своїх очах, як тепер? Як людина може знати, що вона має той або той орган, якщо він у неї не болить?

— Гаразд, то що ж усе-таки мені робити?

— Робити!.. Робити!.. Робити!.. Та ти вже почуваєш себе персонажем драми або роману! Погодьмося бути персонажами... рюману! Робити!.. Робити!.. Робити!.. Тобі здається, ми робимо мало, тому що базікаємо так багато? Це в тебе манія діяльності, а висловлюючись точніше, — пантоміми. Кажуть, у драмі багато чого відбувається, коли актори можуть робити багато жестів, робити великі кроки, зображувати дуелі і стрибати... пантоміма! Пантоміма! Пантоміма! Іноді кажуть, вони забагато говорять. Так, ніби говоріння — це не діяльність. На початку було Слово, й через Слово все було зроблено. Якщо, наприклад, тепер який-небудь... рюманіст, заховавшись за оцією шафою, застенографує все, що ми тут говоримо, то читачі матимуть усі підстави сказати, що тут нічого не відбувалося, а проте...

— О, якби вони могли побачити мене всередині, Вікторе, я тебе запевняю, вони так би не сказали!

— Усередині? Усередині кого? Тебе? Мене? Ми не маємо середини. Коли кажуть, що тут нічого не відбувається, то це тоді, коли вони можуть бачити всередині самих себе, всередині тих, хто читає. Душа персонажа драми, роману або рюману не має всередині нічого такого, чого немає всередині її...

— Атож, автора.

— Ні, читача.

— Але я запевняю тебе, Вікторе...

— Нічого не запевняй і пожирай себе. Тут ти не помилишся.

— Я пожираю себе, я пожираю. Я почав, Вікторе, як тінь, як художня вигадка; протягом років я блукав, наче привид, наче створіння з туману, не вірячи у власне існування, уявляючи себе фантастичним персонажем, створінням, яке винайшов таємничий геній, щоб утішати або розважати себе; але тепер, після того, що мені було зроблено, після цієї насмішки, тепер так, тепер я себе відчуваю, тепер я себе обмацую, тепер я не сумніваюся у своєму реальному існуванні!

— Комедія! Комедія! Комедія!

— Що ти хочеш сказати?

— Атож, у комедії вважає себе царем той, хто виконує його роль.

— Але що ти все-таки мені пропонуєш після всієї цієї балаканини?

— Відверни свою увагу. А крім того, як я тобі вже сказав, якщо прихований тут рюманіст підслуховує нас тепер і занотовує наші слова, щоби записати їх одного дня, читач рюману бодай на коротку мить сам засумнівається у власній об’ємній реальності й уявить себе не більше, як персонажем рюману, подібно до нас.

— І навіщо він це зробить?

— Аби визволити себе.

— Атож, я чув, як говорять про мистецтво: воно визволяє найбільше тоді, коли примушує людину забувати, що вона існує. Люди часто поринають у читання художньої літератури, щоби відвернути свою увагу від себе самих, щоби забути про свій клопіт і свої проблеми...

— Ні, мистецтво найбільше визволяє тоді, коли примушує людину сумніватися в тому, що вона існує.

— А як це існувати?

— Бачиш? Ти вже виліковуєшся; уже починаєш себе пожирати. Ознакою цього є запитання: «Бути чи не бути?» — яке поставив Гамлет, один із тих, які винайшли Шекспіра.

— А мені Вікторе, це «бути чи не бути» завжди здавалося урочистою порожньою фразою.

— Фрази, чим вони глибші, тим здаються пустішими. Немає глибшої глибини, ніж глибина бездонного колодязя.

— Що тобі здається найближчим до істини?

— Ну... мабуть... слова Декарта: «Я мислю, отже, існую».

— Ні, твердження: «А дорівнює А».

— Але ж це — ніщо!

— А проте, воно найближче до істини, бо воно ніщо.