Читати книгу - "Вибрані романи"

Ауґусто відчув диявольську втіху, подумавши про те, що Евхенія, зрештою, одурить і Маурісіо. «Але вже не зі мною», — промовив він дуже тихо, так що майже сам не почув себе самого.

— Гаразд, сеньйори, я оплакую те, що сталося, висловлюю вам співчуття за таку небогу, але мені час йти.

— Ви ж розумієте, доне Ауґусто, що ми... — почала донья Ермелінда.

— Я розумію! Розумію... Але...

Це не могло тривати далі. Ауґусто, промовивши ще кілька коротких слів, вийшов.

Він був нажаханий собою і тим, що відбулося, чи, власне, тим, що не відбулося. Холодність, принаймні зовнішня, з якою він прийняв удар щонайбільшого знущання, цей його спокій навіяли йому сумнів щодо власного існування. «Якби я був таким самим чоловіком, як інші, — казав собі він, — якби я мав серце; якби принаймні був чоловіком; якби існував насправді, чи міг би я прийняти з таким спокоєм те, що зі мною трапилося?» І почав, сам не усвідомлюючи того, що робить, обмацувати себе й навіть ущипнув себе, щоби перевірити, чи відчуває біль.

Несподівано він відчув, як хтось смикає його за холошу штанів. То був Орфей, який вийшов йому назустріч, аби утішити його. Побачивши Орфея, він відчув — дивна річ! — велику радість, узяв його на руки й сказав: «Радій, мій Орфею, радій! Радіймо обидва! Тебе вже не виженуть із дому, не заберуть від мене — нас не розлучать! Ми існуватимемо разом у житті й у смерті. Немає такого зла, яке не приводить до добра, хоч би яким великим було зло і хоч би яким маленьким добро, або навпаки. Ти залишився вірним мені, мій Орфею, ти залишишся мені вірним. Я вже передчуваю, що іноді ти бігатимеш на пошуки своєї сучки, але через неї ти не покинеш дім і не покинеш мене; ти завжди будеш мені вірним. І щоби тобі ніколи не довелося йти з дому, я принесу тобі сучку прямо в дім, обіцяю, що я тобі її принесу. А сьогодні ти умисне вийшов мені назустріч, аби утішити мене в моєму горі, яке ти відчув, чи зустрівся зі мною, повертаючись із відвідин своєї сучки? Хай би там як, але ти мені вірний, ми з тобою завжди будемо разом, і ніхто не вижене тебе з мого дому, ніхто не розлучить нас».

Він увійшов у свій дім, і як тільки побачив себе в ньому самотнім, у його душі заклекотіла буря, що, здавалося, там притихла. Його поглинуло почуття, в якому перемішалися смуток, ревнощі, лють, страх, ненависть, любов, співчуття, зневага, а передусім сором, величезний сором і жахливе усвідомлення того безглуздого становища, в якому він опинився.

— Вона мене вбила! — сказав він Лідувіні.

— Хто?

— Вона.

І замкнувся у своїй кімнаті. І разом з образами Евхенії й Маурісіо виник перед його духом і образ Росаріо, що також посміялася з нього. І згадав він про свою матір. Упав на ліжко, вчепився зубами в подушку й не зміг сказати собі нічого конкретного, монолог його занімів, він відчув, наче душа йому висохла, й ударився в плач. І плакав, плакав, плакав. І думка його розпливлася в потоці сліз цього мовчазного плачу.

Розділ тридцятий

Коли Віктор увійшов до Аугусто, той сидів, забившись у куток канапи, й дивився в підлогу.

— Що з тобою? — запитав він, поклавши руку йому на плече.

— І ти ще мене запитуєш? Хіба не знаєш, що зі мною сталося?

— Знаю, що з тобою сталося ззовні, тобто, що вчинила тобі вона; але я не знаю, що з тобою відбувається всередині, тобто я не знаю, чому ти перебуваєш у такій позі...

— Це здається неможливим!

— Їй втратив кохання, так би мовити а. Але ти ж не втратив b або с, або х, або будь-яку свою іншу цінність із числа тих п, які ти маєш?

— Мені зовсім не до жартів, як ти міг би зрозуміти.

— Навпаки, ситуація в тебе вельми сприятлива для жартів.

— Мені болить не те, що я втратив кохання, а те, що з мене поглузували, поглузували, поглузували! З мене поглузували, поглумилися, мене поставили в ідіотське становище. Вони хотіли показати... Що вони, власне, хотіли показати?.. Що мене немає, що я не існую.

— Яке щастя!

— Не глузуй із мене хоч ти, Вікторе.

— А чом би мені й не поглузувати з тебе? Адже ти великий експериментатор; ти хотів поекспериментувати з піддослідною жабою, а вона сама зробила тебе жабою. Отже, стрибай у калюжу, квакай там і живи!

— Я ще раз тебе прошу...

— Щоб я не жартував, так? Але я все одно жартуватиму. Жарт винайдено саме для таких ситуацій.

— Він у тебе надто гострий і ядучий.

— І треба, щоби він був ядучим. Щоб усе змішував. Змішував насамперед, змішував геть усе. Змішував сновидіння з неспанням, вигадку з реальністю, правду з брехнею; змішував усе в один туман. Жарт, який не є ядучим і нічого не змішує, ні для чого не потрібен. Дитина сміється у трагедії; старий плаче в комедії. Ти хотів добути собі жабу для експериментів, тебе самого зробили жабою. Отже, змирися з цим і дивись на себе як на жабу.

— Що ти хочеш сказати цим?

— Експериментуй над собою.

— Я накладу на себе руки.

— Я ані не відмовлятиму тебе від такого рішення, ані не заохочуватиму до нього. Воно можливе, як один із варіантів виходу, проте не найкращий.

— Тоді я знайду їх і вб’ю обох.

— Убивати лише для того, щоб убивати, — безумство. Така дія допомагає звільнитися від ненависті, але вона руйнує душу. Бо не один скривджений виливав так свою лють, а потім відчував жаль і навіть любов до жертви, після того, як задовольняв свою ненависть до неї. Погана дія визволяє від поганого почуття. Бо закон створює гріх.

— І що ж мені робити?

— Ти, певно, чув, що в цьому світі або ти пожираєш, або тебе пожирають...

— Ні, або ти глузуєш, або з тебе глузують.

— Ні, є ще й третій варіант, а саме: пожирати самого себе, глузувати із себе самого. Пожирай себе! Той, хто пожирає, тішиться, але пам’ятає, що його задоволення рано чи пізно скінчиться, і стає песимістом; той, кого пожирають, страждає, але сподівається, що рано