Читати книгу - "Вибрані романи"

— Ще б пак!..

— То ти думаєш, Декарт це сказав?

— Так!

— Неправда. Бо позаяк Декарт був лише створінням художньої вигадки, винаходом історії, то... він ані не існував... ані не мислив...

— І хто це сказав?

— Ніхто цього не казав. Воно само за себе каже.

— У такому разі, той, хто був і думав, то була сама думка?

— Звичайно! І зверни увагу на те, це однаково, що сказати: бути — це мислити, і той, хто не мислить, того нема.

— Очевидно, що так!

— Тому не мисли, Ауґусто, не мисли. А якщо ти не зможеш не мислити, тоді..

— І що тоді?

— Пожирай себе!

— Тобто заподіяти собі смерть?

— У це я не маю наміру втручатися. Прощавай!

І Віктор пішов, залишивши Ауґусто розгубленим і збитим із пантелику у своїх роздумах.

Розділ тридцять перший

Ця буря в душі Ауґусто закінчилася воістину жахливим штилем — рішенням убити себе. Він хотів прибрати себе зі світу, адже саме він, а не хтось інший, був джерелом своїх нещасть. Але перш ніж здійснити свій намір, як потопельникові, що хапається за гнилу дошку, йому спало на думку порадитися зі мною, автором усієї цієї розповіді. На той час Ауґусто прочитав мій нарис, де, хоч і мимохідь, я писав про самогубство, і на нього той нарис, здається, справив таке враження, як і інші мої твори, які він прочитав, що він не захотів покинути цей світ, спочатку не познайомившись і не поговоривши зі мною. Тож він приїхав сюди, до Саламанки, де я живу вже понад двадцять років, аби мене відвідати.

Коли мене повідомили про його візит, я загадково усміхнувся й попросив провести його до мого кабінету-бібліотеки. Він увійшов у нього, як привид, подивився на мій олійний портрет, який висить там над книжками моєї бібліотеки, і на моє запрошення сів переді мною.

Він заговорив зі мною про мої літературні твори більш або менш філософського змісту, показавши, що знає їх досить добре, й це — звичайно ж! — мене потішило, а потім почав розповідати про своє життя та свої нещастя. Я урвав його, сказавши, щоби він скоротив розповідь, бо про знегоди його життя мені було відомо не менше, ніж йому, й щоби довести це, розповів про деякі інтимні подробиці, які він вважав найпотаємнішими. Він подивився на мене поглядом, у якому був справжній жах, — так дивляться на щось неймовірне; я помітив, що колір і риси обличчя в нього змінилися, й він майже тремтів. Я його зачаровував.

— У це годі повірити, — повторював він, — у це годі повірити. Я ніколи б у це не повірив, якби не зустрівся з вами... Не знаю навіть розбуджений я чи сплю...

— Ви й не розбуджений, і не спите, — сказав я йому.

— Я не можу цього пояснити... не можу пояснити, — додав він. — Та позаяк ви, здається, знаєте про мене не менше, ніж я сам, то, можливо, ви знаєте й про мій намір...

— Так, — сказав я, — ти, — і я промовив це ти надзвичайно авторитетним тоном, — пригнічений своїми нещастями, виплекав диявольську ідею накласти на себе руки, але спочатку, під впливом чогось прочитаного в одному з моїх останніх есеїв, приїхав порадитися зі мною.

Бідолаха затремтів, як ртуть, дивлячись на мене поглядом одержимого. Він спробував підвестися на ноги — певно, щоб утекти від мене, — але не зміг. У нього не залишилося сил.

— Ні-ні, не рухайся! — наказав йому я.

— Річ у тому... річ у тому... — пробелькотів він.

— Річ у тому, що ти неспроможний накласти на себе руки, хоч ти цього й хочеш.

— Чому? — вигукнув він, зрозумівши, що я не підтримую його намір.

— Бо щоби заподіяти собі смерть, треба мати що? — запитав я.

— Треба мати мужність, — відповів мені він.

— Ні, — заперечив я. — Для цього треба бути живим!

— Звичайно!

— А ти неживий!

— Чому це я неживий? Хіба я помер? — і не усвідомлюючи, що робить, почав обмацувати себе.

— Ні, чоловіче, ні! — відповів я йому. — Раніше я тобі сказав, що ти й не розбуджений, і не спиш, а зараз я тобі скажу, що ти ні мертвий, ні живий.

— Ради Бога, поясніть, будь ласка, що ви маєте на увазі! Благаю вас, поясніть! — із жахом у голосі попросив він. — Бо цього вечора я бачу й чую такі речі, що боюся збожеволіти.

— Гаразд, я тобі поясню. Істина в тому, мій дорогий Ауґусто, — сказав я йому своїм найлагіднішим голосом, — що ти не можеш убити себе, бо ти не живий, але ти й не мертвий, бо ти не існуєш...

— Як це я не існую? — вигукнув він.

— Ні-ні, ти існуєш не більше, ніж існує створіння художньої вигадки; ти є чимось не більшим, аніж продуктом моєї фантазії і фантазії тих моїх читачів, що читають написану оповідь про твої вигадані пригоди та поневіряння; ти не більше, як персонаж роману або рюману, або як ти захочеш його назвати. Ти знаєш, як його назвати, бо це твоя таємниця.

Почувши це, сердега впродовж кількох хвилин дивився на мене одним із тих проникливих поглядів, які, здається, виходять за межі погляду й летять кудись далі, потім якусь мить дивився на мій зроблений олійними фарбами портрет, що висить над моїми книжками, колір повернувся до його обличчя, його дихання стало розміреним, він знову заспокоївся, опанував себе, обпер лікті на столик, який присунув до мене й, обхопивши обличчя долонями й дивлячись на мене з усмішкою в очах, сказав, повільно артикулюючи кожне слово:

— Подивіться на себе уважно, доне Міґелю... чи не помиляєтеся ви, й чи не відбувається все якраз навпаки тому, що ви собі уявляєте й про що мені кажете?

— А що означає відбуватися навпаки? — запитав я в нього, стривожений тим, що він подає ознаки власного життя.

— А чи не може бути, мій любий доне Міґелю, — почав пояснювати мені він, — що ви, а не я, є створінням художньої вигадки, тим, хто не існує в реальності: ні живим, ні мертвим?..