Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Валківській трирічній народній школі. Потім кілька років працював писарем у різних канцеляріях, самотужки здобуваючи освіту. Екстерном здав екзамени за повний курс гімназії, поступив на юридичний факультет Петербурзького університету і паралельно студіював історико-філологічні науки.

У жовтні 1917 р. вступив до партії українських есерів (УПСР), в якій активно працював до травня 1918-го, після чого перейшов до партії боротьбистів. У жовтні 1921 р. разом із Шумським Коцюба поїхав у Варшаву, працював кілька місяців у пресбюро радянського посольства.

Був одним із фундаторів і редакторів журналу «Шляхи Мистецтва», працював у газетах «Вісті ВУЦВК», «Комуніст», «Селянська Правда», журналах «Всесвіт», «Червоний Шлях» та ін.

Першими його друкованими творами з 1919-го були етюди та поезії в прозі. Видав близько трьох десятків книжок. Серед них збірки оповідань «На межі» (1924), «Біля гудків» (1925), «Свято на буднях» (1927), «Змова масок», «Чекання» (1929), «Бронзові люди», «Дніпрові саги», «На терезах», «Облога шахт» (1931), «Дорога змагань» (1932); романи «Нові береги» (1932), «Родючість» (1934), «Перед грозою» (1938).

Гордій Коцюба належав до літературних організацій «Гарт», ВАПЛІТЕ.

Заарештували його 21.03.1938 р. На допитах письменник під фізичним впливом визнав свою вину. 17.12.1938 р. його засудили у Харкові до розстрілу. Присуд виконали 22.03.1939 р.

До нового…

Було на світанку.

Сіріла темна блакить неба, гинули чудні істоти, тіни, що блукали в ночі по небу, полях і лісах і обгортали міцним сном землю, людей, трави й дерева.

Наче налякані тим світлом, що приносив з собою найближчий день, вони бігли з стежок, шляхів, з жахом кидались по сторонах, зникали десь невідомо.

Гасли в далекій блакиті срібні зорі, що надсилали тишу і спокій на землю, охороняли її сон, дивлячись ясними очима з високости.

Займався схід. Там далеко здіймалось рожеве сяйво і поволі пливло по небу. Спочатку ледве помітне, воно ставало все більше яскравим, блискучим, а знизу здіймалось друге, бігло в далечінь, доганяло перше, торкалось до темної блакиті, розсипало по ній срібло.

Воно впало в гайок, стрибнуло по верхів’ях.

Таємний і мовчазний до того гайок прокинувся наче від глибокого сну і зашелестів.

Тихе, одноманітне шепотіння прокотилось по зелених молодих листочках і зникло десь за гайком.

Здавалось, воно говорило про те, що ніч скінчилась, а з нею темрява й сон, що ранок починається, сонце сходить, людей будить, кличе їх до праці, життя.

Знов шепотіння прокотилось по верхів’ях, як хвиля, раз, вдруге. І все прокинулось загойдалось, зашелестіло. Закричала іволга, затьохкав соловей, розлилася пісня його мелодійними згуками в холоднім, ранішнім повітрі.

Будівничий Марко

Будівничий Марко з Кам’яного нічого не кохав за своє життя так глибоко й постійно як один зі своїх витворів, передостанню будівлю свою.

Вона справді була неабиякою. Не такою звичайною, як всі ті інші, що стояли колом понад майданом чи тяглися всюди по вулицях Кам’яного. Її завітне можна було й порівнювати поміж себе. Бо що спільного можна було винайти в отих одноповерхових, присадкуватих хатинах, однотонних по своїх фарбах і одноманітних по конструкції з його витвором?!

То була єдина будівля на все Кам’яне.

Вона стояла посеред розлогого майдану, що виявляв з себе досить значну горбину. На вищій точці її. Висока, в три повних надземних поверхи й четвертий льоховий; розлога, на кілька десятків сажень довжини, немов цілий квартал з незчисленною кількістю однотожніх невеликих вікон, з гуртом димарів, хаотично розкиданих по плоскому дахові; огороджена високими мурами з залізними воротами в них, пофарбованими в чорний колір. Вся кремезна, міцна, непохитна. Бо з цеглини якої складалась! Не з покиді там якоїсь, а з першого сорту. Цеглина в цеглину подавалась з тої, що готувалась на особливе замовлення й комісією ще приймалась. Та й цементом зв’язана добре. Немає ані щілини в стіні. Солідна робота. Для неї ніщо буйні вітри, що віють зимою над Кам’яним, як і бурхливі весняні заливи. Вона не то, що оті нікчемні оселі, розкидані навкруги, зложені з ріжного хламіття, стиснуті наче чимсь дуже важким. І які швидко розваляться під руйнуючою силою часів. Ні, його, Маркова робота, не така! То єдина на все місто. Вона триматиметься непохитно проти ворожих сил природи. Її вистарчать на довгі віки! Він це знає добре, бо він ходив по мурах, доглядав за роботою, турбувався про те, щоб усе вийшло міцно, солідно, якнайкраще.

Висока й розлога, розрахована на багатьох