Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

І сягала далеко з вищої точки горбини. За кілька верст уже дивилася на тих подорожніх, що прямували шляхом до міста чи проїжджали оддалік залізницею. І своєю незвичайністю свідчила їм, що і тут у місті є те що має кожне місто великої держави.

Особливо вона кидалася в очи тих, хто, вперше увійшовши в Кам’яне, розглядає його вулиці та майдани. І зрозуміло. Бо тільки цей витвір не губився в масі, а кидався людям прямо в вічі. Тільки він опукло виділявся своєю незвичайністю.

Всі мешканці Кам’яного і навіть селяни близьких і далеких сел добре знали його. Не тільки дорослі, але й юнаки. Коли б який подорожній запитав би на вулиці юнака про те, де знаходиться той самий Марків витвір, він негайно дав би вичерпну відповідь. Без вагання справив би його на майдан. Коли селянам доводилось бувати по якихсь справах у Кам’яному вони ще в дорозі умовлялися зупинитись там, на майдані, унизу проти неї. Якщо з батьків хто посилав у місто своїх малих до крамниці тощо, то казав що треба йти через майдан повз неї самої.

Часто згадували її мешканці Кам’яного, як єдину ознаку на майдані, хоч чимало було там ще й інших.

Це добре знав Марко, це його втішало. Давало йому задоволення й упевненість, що його витвір дійсно ж не такий звичайний, як ті інші, що губляться поміж себе і про існування яких ніхто і не згадує.

Так! Його, Марків, витвір єдиний у Кам’яному, відомий для людності. І він кохав його тихо, постійно. Коханням щасливим і рівноважним, без бурхливих поринань і болючих сумнівів чи страждань.

Щоб ясніше можна було бачити всі риси його, Марко оселився якраз проти нього у найманій кімнаті внизу на майдані. З вікна оселі відкривався у повній силі його витвір, кремезний, похмуро-величний, зо всіма подробицями.

Він любив дивуватися на нього зі своєї кімнати. Ставши біля вікна уважно вдивлявся в нього. Спочатку кидав зір на весь фасад, далі переходив до частин його, спинявся на мурах, кутках, дахові й трубах, що сходили додолу кількома рівнобіжниками. Мисленно уявляв собі величезну роботу, силу людської енергії й матеріялу, що довелося витратити на нього. Потім ще раз спинявся на фасаді. І вдоволений, з усмішкою закоханого повторював в кількасотий раз.

– Славна робота! Чудесна робота! Вистарчить її на кілька поколінь людства. Будуть вони довго згадувати будівничого Марка. Ім’я його довго буде жити. Не замре швидко, як тих, що майстрували нікчемні хатини, розташовані по місту.

Часто любив він дивуватися у пізній вечірній час. Коли місто, огорнуте густими сутінками ночі, засипало поволі й навкруги гасло світло в оселях – там, на вищій точці горбини все ще світилося. З ліхтаря, що стояв біля кремезних воріт, як і численних вікон виходило бліде світло, падало в найближчі хвилі сутінок і, змагаючись з ними, надавало оточенню таємничого вигляду.

В той час будівля видавалась ще більш високою, кремезною, похмуро-суворою.

– Так! – з погордою казав тоді Марко, – то вона лише єдина не спиняє життя, не знає втоми, невпинно пильнує над повитим сном містом.

В своєму коханні він знаходив не лише втіху, вдоволення. Споглядаючи на величність і кремезність свого витвору, він відчував, як росла міць в його руках, наче вливалася в жили з світловими вражіннями, як мозок працював жвавіше, як сміливіше малювалися пляни, швидше вкладалися в пічні закінчені форми.

Це відбивалося в рухові його тіла, в ході, поважній, спокійній. Надавало певності думкам, сповіщало віру в задумане, віру в свої власні сили. І тому, коли часом йому доводилося чути від мешканців Кам’яного скарги на життя, на труднощі, він мислив, що Будівничого Марка це ще не дуже обходить, не дуже турбує. Його не злякають ті труднощі, бо він може творити не абищо…

Раз з Марком зчинилася несподівана пригода, яка порушила його спокій, рівновагу. Увесь склад його життя.

Він повертався з міста до своєї оселі. Йшов через майдан, і там на горбині, недалеко од муру, стрілася йому купка людей, що прямувала до брами. Незвичайна була та купка. Не така, як от часом можна стрінути де-небудь на вулиці. Маркові наче такої не доводилось ще бачити. Принаймні не кидалось йому в очи. То було кілька чоловік озброєних, у солдатському одягу, з яких двоє на конях, один спереду гуртка, другий позаду, а посеред них один беззбройний, оточений першими. Це був чоловік, може, його літ, так років за тридцять, з маленькою русявою борідкою. Він йшов без шапки на голові, з розкуйовдженим волоссям, у зверхній сорочці, підперезаний ремінцем. І босий. А руки йому було звернуто на спину й зв’язано мотузком.

Коли Марко порівнявся з гуртком, очи його стрілися з очима того чоловіка. Цей звів угору задумане обличчя й глянув на нього блискучим зором, повним суму й страждання. І наче докору. Марко опустив свої очи, але відчув, як щось наче упало йому в душу й запекло.

«Невже ж це він, – подумав, глибоко вражений несподіваним явищем. – Невже ж це Середа, вчитель з-під Кам’яного, той самий, з яким він разом, ще хлопцем, вчився тут у початковій школі. Невже ж таки він», – не насмілюючись запевнити себе в тому, що то справді був «він», міркував Марко. І якось несамохіть спинився.