Читати книгу - "Вибрані романи"

— Ой, ой, ви мене геть розчулили. Ви обрали собі роль героїчної жертви, мученика! Забирайте собі будинок, я вам кажу. Я вам його дарую.

— Але ж Евхеніє, Евхеніє...

— Годі!

І більше не глянувши на нього, двоє очей, які метали вогонь, зникли.

Якусь мить Ауґусто залишався геть приголомшеним, не усвідомлюючи, що він існує, а коли струсив із себе туман розгубленості, який його огорнув, надів капелюха й вийшов на вулицю, щоби поблукати навмання. Проходячи повз церкву Сан-Маргін, він увійшов досередини, майже не усвідомлюючи, що робить. І увійшовши, не побачив нічого, крім слабенького вогника лампади, яка горіла перед головним вівтарем. Йому здавалося, що він вдихає темряву, запах старості, традицію, обкурену пахощами ладану, домашнє вогнище століть і, йдучи майже навпомацки, він знайшов собі лаву й сів. Він почувався стомленим, смертельно стомленим і так, наче вся ця темрява, вся ця старість, яку вона видихала, тяжко давили йому на серце. З шарудіння, яке, здавалося, долинало здалеку, дуже здалеку, раз у раз вихоплювався тихий, стримуваний кашель. Він пригадав свою матір.

Заплющив очі й почав пригадувати той затишний і теплий дім, куди світло проникало крізь білі квіти, вишиті на фіранках. Знову побачив свою матір, яка безшумно снувала туди-сюди, завжди в усьому чорному, з усмішкою, що була розбавлена слізьми. І перед ним промайнуло все його життя малого хлопця, коли він був частиною своєї матері й жив під її крилом, промайнула і смерть бідолашної сеньйори, смерть повільна, серйозна, тиха й безболісна, коли вона відійшла, наче мандрівна пташка, яка беззвучно злітає в небо. Потім пригадав чи вимріяв зустріч з Орфеєм і незабаром поринув у такий стан духу, в якому перед ним миготіли, наче на екрані кінематографа, найдивовижніші видіння.

Неподалік від нього якийсь чоловік шепотів молитви. Чоловік підвівся, щоби вийти, й він пішов за ним. На виході з церкви той вмочив указівного й середнього пальця правої руки в купіль і запропонував свяченої води Ауґусто, після чого перехрестився. Обидва підійшли до дверей.

— Дон Авіто! — вигукнув Ауґусто.

— Ауґустіто! Це ти!

— Але чому ви тут?

— Так, я тут. Життя багато чого навчає, а ще більше навчає смерть. Вони навчають багато, набагато більше, ніж наука.

— А як же з кандидатством у генії?

Дон Авіто Карраскаль розповів йому про трагічну історію свого сина[39]. І закінчивши словами: «Тепер ти зрозумієш, Ауґустіто, як я до цього дійшов...»

Аугусто мовчав, дивлячись у землю. Вони вийшли на алею.

— Так, Ауґусто, так, — провадив дон Авіто, — життя — єдиний учитель життя; справжньої педагогіки, яку можна було б цінувати, не існує. Навчитися жити можна тільки живучи, й кожна людина мусить починати жити, навчатися жити знову й знову...

— А як же здобутки поколінь, доне Авіто, заповіт віків?

— Є заповіт лише двох видів: заповіт ілюзій і заповіт розчарувань, і обидва можна знайти лише там, де ми щойно були, — у храмі. Не сумніваюся, що тебе туди привела або велика ілюзія, або велике розчарування.

— І те, й те.

— Атож, і те, й те, це мене не дивує. Бо ілюзія, надія породжують розчарування, спогад, а розчарування, спогад породжують ілюзію, надію. Наука — це реальність, це щось присутнє, мій любий Ауґусто, а я вже не можу жити чимось присутнім. Відтоді, як мій бідолашний Аполодоро, моя жертва — і коли він це сказав, у його голосі забриніли сльози — помер, тобто наклав на себе руки, більше не існує нічого присутнього, нічого теперішнього, не існує ані науки, ані реальності, що були б важливими для мене; я можу жити, тільки щось спогадуючи або на щось сподіваючись. І я прийшов до цього притулку для всіх ілюзій і розчарувань — до церкви!

— То ви тепер віруєте?

— Хіба я знаю!..

— Отже, ви не віруєте?

— Я не знаю, вірую я чи не вірую, я знаю, що молюся. І добре не розумію, про що я молюся. Нас тут кілька людей, які приходять уночі молитися. Я не знаю, хто вони, вони не знають, хто я, але ми почуваємо себе солідарними, в інтимному єднанні одні з одними. І тепер я думаю, що клятому людству бракує геніїв.

— А ваша дружина, дон Авіто?

— Ох, моя дружина! — вигукнув Карраскаль, і сльоза, яка утворилася в його оці, здавалося, почала випромінювати внутрішнє світло. — Моя дружина! Я відкрив її! До свого великого нещастя я не знав, які скарби вона ховає в собі. Я зміг проникнути в таємниці життя лише тоді, коли жахливими ночами, після самогубства мого Аполодоро, я схиляв голову їй на коліна, на коліна матері, і плакав, плакав, плакав. І вона, легенько гладячи мене по голові, казала мені: «Бідолашний мій син! Бідолашний мій син!» Ніколи, ніколи не було матері кращої, ніж вона. Ніколи я не думав, що зроблю її матір’ю — і якою! — я лише сподівався, що вона дасть мені сировину, потрібну для виготовлення генія... ніколи я не думав, що вона стане саме такою матір’ю, яка буде потрібного мені одного дня. Бо я не знав своєї матері, Ауґусто, я її не знав; я не мав матері, я не знав, що означає її мати, аж поки моя дружина, яка втратила свого сина й мого, почула себе також і моєю матір’ю. Ти знав свою матір, Ауґусто, чудову донью Соледад, яка так наполегливо радила тобі одружитися.

— Я знав її, доне Авіто, але я її втратив, і сьогодні прийшов до церкви, щоби пом’янути.

— Якщо хочеш знову її мати, одружися, Ауґусто, одружися!

— Ні, такої матері я більше ніколи не матиму. Ніколи не матиму.

— Це правда, але одружися!

— Але як? — поцікавився Ауґусто із силуваною усмішкою і, згадавши те, що чув про одну з доктрин дона Авіто, запитав: — То як усе ж таки? Дедуктивно чи індуктивно?

— Облиш тепер думати про ці речі. Ради Бога, Ауґусто, не нагадуй мені про мою трагедію! Але, зрештою, якщо ти хочеш поставитися до цієї проблеми з гумором, то одружися інтуїтивно!

— А якщо жінка, яку я кохаю, мене не кохає?

—