read-books.club » Сучасна проза » Вибрані романи 📚 - Українською

Читати книгу - "Вибрані романи"

283
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Вибрані романи" автора Міґель де Унамуно. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 24 25 26 ... 139
Перейти на сторінку:
Одружися з жінкою, яка тебе кохає, навіть якщо ти її не кохаєш. Ліпше, якщо чоловік дозволить, аби кохання підкорило його, ніж намагатися самому підкорити кохання. Знайди жінку, яка покохає тебе.

У свідомості Ауґусто промайнуло швидкоплинне видіння дівчини, що приносила йому випрасувану білизну. Бо він створив собі ілюзію, що та бідолашна закохалася в нього.

Коли, зрештою, Ауґусто попрощався з доном Авіто, він пішов до казино. Хотів розвіяти туман у своїй голові та в серці, зігравши партію в шахи з Віктором.

Розділ чотирнадцятий

Ауґусто помітив, що з його другом Віктором сталося щось незвичайне; він не зробив жодного вдалого ходу, був похмурим і мовчазним.

— Вікторе, з тобою щось відбувається...

— Атож, чоловіче, в мене великі неприємності... А що я відчуваю потребу вилити перед кимось душу, то ходімо прогуляймося. Ніч сьогодні чудова. Я все тобі розповім.

Віктор, хоч і був найближчим другом Ауґусто, проте був старшим од нього років на п’ять чи шість і вже дванадцять років одруженим, бо одружився зовсім юним, із почуття обов’язку, як-то кажуть. Дітей він не мав.

Коли вийшли на вулицю, Віктор почав:

— Ти вже знаєш, Ауґусто, що я мусив одружитися дуже молодим.

— А що тебе примусило одружитися?

— Не прикидайся, ніби ти нічого не знаєш, чутки доходять до всіх. Нас одружили наші батьки, мої батьки та батьки моєї Елени, коли ми були ще дітьми. І шлюб ми сприймали як гру. Ми гралися в чоловіка й жінку. Але та тривога була фальшивою...

— Яка тривога була фальшивою?

— Та, через яку нас одружили. Надмірна сором’язливість наших батьків. Їм стало відомо, що ми посковзнулися, вони побоялися скандалу й, не чекаючи наслідків, одружили нас.

— Зробили добре.

— Я б так не сказав. Бо не тільки той випадок, коли ми посковзнулися до шлюбу, а й усі ті, коли ми ковзалися вже після шлюбу, не мали жодних наслідків.

— Ковзалися?

— Атож, у нашому шлюбі це не було чимось іншим. Ми ковзалися. Я вже тобі сказав, що ми гралися в чоловіка й жінку...

— Чоловіче!

— Ні-ні, ти не підозрюй нас у чомусь надто поганому. Ми були й досі є надто молодими, щоби розбещувати себе. Але про що ми менше всього думали, то це про те, щоби створити домашнє вогнище. Ми були двома молодятами, які жили разом тим життям, яке називають шлюбним. Але минув рік і, бачачи, що немає плоду, ми почали виявляти невдоволення, дивитися скоса та мовчки звинувачувати одне одного. У мене не виходило стати батьком. Я був уже дорослим чоловіком, мав понад двадцять один рік і, щиро кажучи, не міг змиритися з тим, що не мав того, що мали інші, що мав будь-який варвар за дев’ять місяців або й менше по тому, як одружувався, не мав своєї першої дитини.

— Але, чоловіче, чия то була провина?

— І, звичайно ж, навіть цього не кажучи, я звинувачував її і казав собі: «Ця жінка безплідна — вона виставляє тебе на посміх». А вона, зі свого боку, я не мав сумніву, звинувачувала мене, й навіть припускала невідомо що...

— А що саме?

— Хіба я знаю, та коли минає рік і ще один, і ще один, а у шлюбі не народжуються діти, жінка починає думати, що в цьому винен чоловік, і це тому, що він не був здоровим, коли брав шлюб, бо підхопив якесь захворювання... Словом, ми стали почувати себе ворогами, так нібито нечистий намовив нас утворити родину. І нарешті нечистий подав голос, і ми почали сваритися і докоряти одне одному, й посипалися такі фрази, як «ти ні на що не спроможна», «це ти ні на що не спроможний» і таке інше.

— То он чому ти був у такому тяжкому стані за два чи три роки після одруження, таким стурбованим, таким знервованим? Коли їздив сам-один до того санаторію?

— Ні, причина тоді була гіршою... Набагато гіршою.

Запала мовчанка. Віктор дивився в землю.

— Гаразд-гаразд, можеш не розповідати. Я не хочу розкривати твої таємниці.

— Нехай буде, я тобі розповім! Річ у тому, що змучений постійними домашніми сварками з моєю нещасною дружиною, я почав уявляти, що вирішення проблеми залежало не від інтенсивності чи нехай там чого, а від кількості, ти мене розумієш?

— Атож, думаю, я тебе розумію...

— Я почав поглинати, як ненажера, все те, що вважав найситнішим та найпоживнішим, щедро присмачуючи ці страви всілякими спеціями, які нібито стимулюють статеву діяльність, і кохався із дружиною так часто, як тільки міг. І, природно...

— Ти, природно, захворів.

— Природно! І якби я вчасно не спохопився, й ми не навернулися на здоровий глузд, то я вже, певно, був би на тому світі. Але я вилікувався як від своїх хвороб, так і від психічного розладу, повернувся до дружини, ми заспокоїлися й змирилися. І помалу-потроху в нашому домі запанував не тільки мир, а й, можна сказати, щастя. На початку цього нового життя десь на четвертому чи п’ятому році нашого шлюбу ми іноді нарікали на свою самоту, але незабаром не тільки спромоглися втішити себе, а й, можна сказати, звикли. І не тільки перестали журитися, що в нас немає дітей, а й навіть співчували тим, у кого вони були. Ми призвичаїлися одне до одного й не уявляли собі, як можна було б жити одне без одного. Ти навряд чи можеш це зрозуміти...

— Ні, я це розумію.

— Отже, я не уявляв собі життя без своєї дружини, а Елена не уявляла собі свого життя без мене. Усе було скромним і впорядкованим у нашому домі, геть усе, навіть приймання їжі. Рівно о дванадцятій, ані хвилиною раніше, ані хвилиною пізніше на стіл подавали суп і так, що ми щодня їли майже одне й те саме, в тому ж порядку й у тій самій кількості. Я не терпів жодних змін, і Елена також їх не терпіла. У моєму домі панує годинник.

— Це нагадує мені розповідь нашого друга Луїса про подружжя Ромера, які мають звичку називати себе союзом старого парубка і старої діви.

— Нічого дивного, адже немає старого парубка більш запеклого, ніж одружений чоловік без дітей. Якось, аби замінити відсутність дітей, адже ні в мені не вмерло почуття батьківства, ні в ній — почуття материнства, ми взяли, можна сказати, всиновили, собаку. Але,

1 ... 24 25 26 ... 139
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані романи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вибрані романи"