Читати книгу - "Вибрані романи"

Тихеньке «так», промовлене пошепки, голосом, який долетів ніби з іншого світу, залоскотало слух Ауґусто.

— Я вже не знаю, що відбувається зі мною, Росаріо, не знаю, ані що я кажу, ані що я роблю, ані що я думаю; я взагалі не знаю, існую я чи вже не існую, закохавшись у ту жінку, яку ти називаєш поганою...

— Я ж бо, доне Ауґусто...

— Ауґусто, Ауґусто...

— Я ж бо, Ауґусто...

— Гаразд, замовкни, годі, — і він заплющив очі, — не кажи нічого, дозволь говорити мені самому, говорити із самим собою. Так я жив відтоді, як померла моя мати, жив із самим собою; тобто не жив, а спав. І я не знав, що означає спати разом, спати удвох одним сном. Спати разом! Спати разом не так, аби кожен спав своїм окремим сном, ні, а спати спільно, спати спільно одним сном! І чи зможемо ми спати з тобою, Росаріо, одним сном?

— А та жінка... — почала бідолашна дівчина, тремтячи в обіймах Ауґусто й зі слізьми в голосі.

— Та жінка, Росаріо, мене не кохає... мене не кохає... мене не кохає... Але вона навчила мене, що є інші жінки, завдяки їй я довідався, що є інші жінки... і котрась із них зможе покохати мене... Ти покохаєш мене, Росаріо, скажи мені, ти мене покохаєш? — і він притиснув її, наче божевільний, до своїх грудей.

— Думаю, що так... Думаю, я зможу покохати вас...

— Покохати тебе, Росаріо, покохати тебе!

— Покохати тебе...

— Так, Росаріо, так!

У цю мить відчинилися двері, з’явилася Лідувіна й, вигукнувши: «Ой!» — зачинила їх знову. Ауґусто стривожився набагато більше, ніж Росаріо, яка, швиденько підхопившись на ноги, пригладила собі волосся, обтрусилася й уривчастим голосом сказала:

— Отже, сеньйорито, розрахуємося?

— Так, ти маєш рацію. Але ти повернешся, ти повернешся.

— Так, я повернуся.

— Іти пробачиш мені за все! Ти мені пробачиш?

— Пробачу... за що?

— За це... За це... Це було божевілля. Ти мені пробачиш?

— Я не маю за що пробачати вам, сеньйорито. Але раджу вам зробити одне: не думати про ту жінку.

— А ти? Ти думатимеш про мене?

— Пробачте, мені час іти.

Вони погодили рахунок, і Росаріо пішла. Щойно вона вийшла, як увійшла Лідувіна.

— Ви вже запитували мене, сеньйорито, як можна з’ясувати, закоханий чоловік чи не закоханий?

— Авжеж, запитував.

— І я сказала вам, що він робить або говорить дурниці, коли закоханий. Отже, тепер я можу сказати з певністю: ви закоханий.

— Але в кого? У Росаріо?

— У яку там Росаріо... В іншу!

— Але... ти вважаєш...

— Ні-ні, я не думаю, що дійшло до непоправного. Але...

— Лідувіно! Лідувіно!

— Я завжди готова прислужитися вам, сеньйорито. Бідолаха, мусив лягти, голова йому палала вогнем. І вклавшись до ліжка, біля якого куняв Орфей, він сказав: «Ох, Орфею, Орфею, що то означало би спати одним, одним, одним, спати одним сном? Спати одним сном — це ілюзія, видимість; спати удвох — це правда, реальність. А що таке реальний світ — як не сон, яким усі ми спимо, загальний сон?»

І він провалився в сон.

Розділ тринадцятий

За кілька днів по тому Лідувіна увійшла вранці до кімнати Ауґусто, сказавши йому, що до нього прийшла з візитом сеньйорита.

— Сеньйорита?

— Атож, вона, піаністка.

— Евхенія?

— Так, Евхенія. Здається, не тільки ви схибнулися з розуму.

Бідолашний Ауґусто затремтів. І почув себе винним. Підвівшись, він швидко вмився й був готовим до всього.

— Я вже знаю, сеньйоре доне Ауґусто, — урочисто сказала йому Евхенія, коли побачила його, — що ви купили мій борг у мого кредитора, який володіє іпотекою мого будинку.

— Не заперечую.

— А за яким правом ви це зробили?

— За тим правом, сеньйорито, яке дозволяє кожному громадянинові купувати все, що йому заманеться і що його власник захоче продати.

— Я хотіла запитати не про те, а про те, навіщо ви його купили?

— Бо мені було прикро бачити, як ви залежите від чоловіка, до якого ви, либонь, байдужі, і який, я підозрюю, є не більш, як бездушним торговцем.

— Тобто ви вважаєте, що тепер я залежу від вас, а ви чоловік, до якого я не байдужа?

— Оце ні, ні, ні! Ніколи, Евхеніє, ніколи! Ніколи я не прагнув, аби ви залежали від мене. Ви мене ображаєте навіть тим, що це припускаєте. Я покажу вам, — і збуджено вийшов, покинувши її саму.

Незабаром він повернувся з якимись паперами.

— Ось, Евхеніє, документи, які підтверджують ваш борг. Заберіть їх і робіть із ними все, що захочете.

— Як?

— Я відмовляюся від них. Для цього їх і купив.

— Я знаю, а тому й сказала, що ви не вдавайте, ніби купили їх не для того, щоби поставити мене в залежність од вас. Ви хочете прив’язати мене до себе почуттям вдячності. Ви хочете купити мене!

— Евхеніє! Евхеніє!

— Так, ви хочете купити мене, хочете купити мене! Ви хочете купити мене... ні, не моє кохання, бо воно за гроші не продається, а моє тіло!

— Евхеніє! Евхеніє!

— Для мене це теж ганьба, хоч ви, може, й не розумієте. Не менша ганьба, ніж будь-яка інша.

— Евхеніє, Господи, Евхеніє!

— Не наближайтеся до мене, бо я за себе не відповідаю!

— Гаразд, я все ж таки підійду. Бий мене, Евхеніє, бий; ображай мене, плюнь на мене, роби зі мною все, що захочеш!

— Ви не заслуговуєте навіть на це, — сказала Евхенія і підвелася на ноги. — Я йду, але затямте собі, що я не приймаю вашу милостиню чи ваш дар! Я працюватиму більше, ніж раніш. Я примушу працювати свого нареченого, який незабаром стане моїм чоловіком, і ми якось проживемо. А щодо цих паперів, то нехай вам дістанеться мій будинок.

— Але якщо я не заперечуватиму, Евхеніє, щоби ви одружилися з тим своїм нареченим, про якого говорите?

— Як це? Що ви маєте на увазі?

— Якщо я зробив це не для того, щоби ви, пов’язані