Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Раптом щось дзенькнуло й забряжчало. Це я з усієї сили стукнув чаркою і розбив її.
— Теж розвага, — сказав Альфонс, устаючи.
Він витяг у мене з руки уламок скла.
— Пробач мені, будь ласка, — сказав я. — Сам не тямлю, що роблю.
Він приніс вату й пластир.
— Іди до дівчат, — порадив він. — Так буде краще.
— Гаразд, — відповів я. — Уже минулося. Просто був напад шаленства…
— Шаленство краще розвіювати веселощами, а не злоститися на всіх і на все, — зауважив Альфонс.
— Слушно, — погодився я, — але для цього треба мати силу.
— Тільки — звичку. Я теж колись хотів головою стіну пробити. Та дарма, з роками це минається.
Він крутнув ручку грамофона й поставив «Мізерере» з «Трубадура». Світало.
Я пішов додому. Перед тим Альфонс дав мені ще випити велику чарку «Фернет-Бранка». Я відчував, як у голові щось легенько гупало. Вулиця не була вже рівною. Плечі налилися оловом. З мене було досить.
Повільно піднявшись сходами, я почав шукати в кишені ключ і раптом у напівмороці почув чиєсь дихання. На верхній сходинці маячила якась невиразна, розпливчата постать. Я ступив іще два кроки.
— Пат… — вимовив я, нічого не розуміючи. — Пат, що ти тут робиш?
Вона поворухнулась.
— Здається, я закуняла…
— Так, але як ти сюди потрапила?
— У мене ж є ключ від твого парадного…
— Я не про це. Я питаю… — сп’яніння вмить вивітрилось, я дивився на вичовгані східці, на облуплену стіну, на сріблясту сукню й на вузенькі, блискучі черевички. — Я питаю… як ти взагалі тут опинилась?
— Про це я й сама себе весь час питаю…
Вона встала й потягнулась так, ніби те, що вона просиділа отут, на сходах, цілу ніч, було найприроднішою в світі річчю. Потім принюхалась.
— Аенцсказав би: «Коньяк, ром, вишнівка, абсент…»
— Ще й навіть «Фернет-Бранка», — признався я, аж тепер зрозумівши все, як є. — Сто чортів! Пат, ти чудо, а не дівчина, а я паскудний ідіотисько!
Я відімкнув двері, легко підхопив її на руки й поніс коридором. Вона пригорнулась до мене, срібляста лелека, зморена пташка… Я відвернув голову набік, щоб не дихати на неї перегаром. Я відчував, що її проймає дрож, хоч вона посміхалась.
Я посадив її в крісло, ввімкнув світло й приніс ковдру.
— Якби ж я міг таке припустити, Пат… Замість швендяти по шинках, я був би… Який же я жалюгідний йолоп… Я ж подзвонив був тобі від Альфонса, я ж ходив, свистів у тебе під вікнами… Я ж думав, що ти не хочеш бачити мене, бо ти не озивалась.
— Чого ж ти не повернувся, коли одвіз мене додому?
— Це я й сам хотів би знати…
— Краще буде, коли ти даси мені ключа й від твоєї квартири, — сказала Пат, — тоді мені не доведеться чекати на сходах.
Вона всміхалася, але губи її тремтіли; і я раптом зрозумів, що це для неї означало — оце повернення, чекання, а тепер оцей бадьорий, товариський тон…
— Пат, — швидко сказав я, геть приголомшений, — Пат, ти змерзла, тобі треба чогось випити, я бачив знадвору світло в Орлова, зараз побіжу до нього, у цих росіян завжди є чай, я вмить повернуся… — Я відчував, як мене захльостує гаряча хвиля. — Я ніколи в світі не забуду цього! — гукнув я їй від дверей і швидко пішов ґю коридору.
Орлов іще не лягав. Він сидів у кутку кімнати перед образом Богоматері. Перед образом горіла лампадка, очі в нього були почервонілі, на столі пахкав парою невеличкий самовар.
— Пробачте мені, будь ласка, — звернувсь я до нього, — непередбачені обставини… чи не могли б ви дати мені трохи гарячого чаю?
Росіяни звикли до всяких несподіванок. Він дав мені дві склянки чаю, цукор, повну тарілку маленьких пиріжків.
— Радий стати вам у пригоді, — сказав він, — дозвольте запропонувати вам… я й сам часто потрапляв у подібні ситуації… кілька кавових зерняток… пожувати…
— Дякую, — сказав я йому, — дуже вам вдячний. Я з приємністю візьму кілька зерняток…
— Якщо вам іще буде щось потрібно, — сказав він із справжнім благородством, — то, прошу, я ще не лягатиму, мені буде дуже приємно…
Кавові зернятка я розжував у коридорі. Вони перебивали запах перегару. Пат сиділа коло лампи й пудрилась. На якусь мить я спинився на дверях. Мене зворушувало, як вона сиділа, як уважно дивилась у своє маленьке люстерко й водила пухівкою по скронях.
— Випий трошки чаю, — сказав я, — він іще гарячий.
Вона взяла склянку. Я дививсь, як вона п’є.
— Чорт його знає, Пат, яка це муха мене вкусила сьогодні ввечері…
— А я знаю, що це було, — відповіла вона.
— Знаєш? А я — ні.
— Не треба тобі й знати, Роббі. Ти й без того знаєш надто багато, щоб бути по-справжньому щасливим.
— Може, й так, — погодився я. — Але ж куди це годиться, що відколи я тебе знаю, то щодалі дитинію…
— Годиться! Краще, ніж коли б ти ставав усе розумнішим!
— Це, звичайно, теж аргумент, — сказав я. — А ти чудово вмієш виручати з біди… Але я гадаю, що тут багато всячини збіглося.
Вона поставила склянку на стіл. Я стояв, спершись на ліжко. У мене було таке почуття, ніби я після довгої, важкої подорожі повернувся додому.
Защебетали пташки. Десь грюкнули двері. То була пані Бендер, няня з притулку для немовлят. Я глянув на годинник. За півгодини Фріда буде на кухні, тоді ми вже не зможемо вийти з квартири непомітно. Пат ще спала. Вона дихала глибоко й рівно. Будити її було б злочином. Але що вдієш.
— Пат…
Вона щось пробурмотіла уві сні.
— Пат… — я проклинав усі на світі мебльовані кімнати. — Пат, пора… Я допоможу тобі одягтися.
Вона розплющила очі й усміхнулась, розніжена сном, як дитина.
Мене й цього разу, як завжди, здивувала оця її радість пробудження, я так любив у ній це. Бо я ніколи не прокидався радісний.
— Пат… Пані Залевська вже чистить свою штучну щелепу.
— Я сьогодні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші», після закриття браузера.