read-books.club » Сучасна проза » На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші 📚 - Українською

Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

312
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші" автора Еріх Марія Ремарк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 172 173 174 ... 242
Перейти на сторінку:
там до ранку. Коли я зайшов, Альфонс не сказав і слова, кинув на мене швидкий погляд і знову заглибився у свою газету. Я сів до столика й почав куняти. Нікого вже тут не було. Я думав про Пат. Тільки про неї. Думав про те, як я поводився, згадував кожну подробицю. І все оберталося проти мене. Тільки я сам був у всьому винен. Просто здурів. Я втупився очима в стіл. У голові стугоніла кров. Я лютував сам на себе, мені було гірко, я був збентежений. Так, тільки я, тільки я сам зруйнував усе.

Раптом щось дзенькнуло й забряжчало. Це я з усієї сили стукнув чаркою і розбив її.

— Теж розвага, — сказав Альфонс, устаючи.

Він витяг у мене з руки уламок скла.

— Пробач мені, будь ласка, — сказав я. — Сам не тямлю, що роблю.

Він приніс вату й пластир.

— Іди до дівчат, — порадив він. — Так буде краще.

— Гаразд, — відповів я. — Уже минулося. Просто був напад шаленства…

— Шаленство краще розвіювати веселощами, а не злоститися на всіх і на все, — зауважив Альфонс.

— Слушно, — погодився я, — але для цього треба мати силу.

— Тільки — звичку. Я теж колись хотів головою стіну пробити. Та дарма, з роками це минається.

Він крутнув ручку грамофона й поставив «Мізерере» з «Трубадура». Світало.

Я пішов додому. Перед тим Альфонс дав мені ще випити велику чарку «Фернет-Бранка». Я відчував, як у голові щось легенько гупало. Вулиця не була вже рівною. Плечі налилися оловом. З мене було досить.

Повільно піднявшись сходами, я почав шукати в кишені ключ і раптом у напівмороці почув чиєсь дихання. На верхній сходинці маячила якась невиразна, розпливчата постать. Я ступив іще два кроки.

— Пат… — вимовив я, нічого не розуміючи. — Пат, що ти тут робиш?

Вона поворухнулась.

— Здається, я закуняла…

— Так, але як ти сюди потрапила?

— У мене ж є ключ від твого парадного…

— Я не про це. Я питаю… — сп’яніння вмить вивітрилось, я дивився на вичовгані східці, на облуплену стіну, на сріблясту сукню й на вузенькі, блискучі черевички. — Я питаю… як ти взагалі тут опинилась?

— Про це я й сама себе весь час питаю…

Вона встала й потягнулась так, ніби те, що вона просиділа отут, на сходах, цілу ніч, було найприроднішою в світі річчю. Потім принюхалась.

— Аенцсказав би: «Коньяк, ром, вишнівка, абсент…»

— Ще й навіть «Фернет-Бранка», — признався я, аж тепер зрозумівши все, як є. — Сто чортів! Пат, ти чудо, а не дівчина, а я паскудний ідіотисько!

Я відімкнув двері, легко підхопив її на руки й поніс коридором. Вона пригорнулась до мене, срібляста лелека, зморена пташка… Я відвернув голову набік, щоб не дихати на неї перегаром. Я відчував, що її проймає дрож, хоч вона посміхалась.

Я посадив її в крісло, ввімкнув світло й приніс ковдру.

— Якби ж я міг таке припустити, Пат… Замість швендяти по шинках, я був би… Який же я жалюгідний йолоп… Я ж подзвонив був тобі від Альфонса, я ж ходив, свистів у тебе під вікнами… Я ж думав, що ти не хочеш бачити мене, бо ти не озивалась.

— Чого ж ти не повернувся, коли одвіз мене додому?

— Це я й сам хотів би знати…

— Краще буде, коли ти даси мені ключа й від твоєї квартири, — сказала Пат, — тоді мені не доведеться чекати на сходах.

Вона всміхалася, але губи її тремтіли; і я раптом зрозумів, що це для неї означало — оце повернення, чекання, а тепер оцей бадьорий, товариський тон…

— Пат, — швидко сказав я, геть приголомшений, — Пат, ти змерзла, тобі треба чогось випити, я бачив знадвору світло в Орлова, зараз побіжу до нього, у цих росіян завжди є чай, я вмить повернуся… — Я відчував, як мене захльостує гаряча хвиля. — Я ніколи в світі не забуду цього! — гукнув я їй від дверей і швидко пішов ґю коридору.

Орлов іще не лягав. Він сидів у кутку кімнати перед образом Богоматері. Перед образом горіла лампадка, очі в нього були почервонілі, на столі пахкав парою невеличкий самовар.

— Пробачте мені, будь ласка, — звернувсь я до нього, — непередбачені обставини… чи не могли б ви дати мені трохи гарячого чаю?

Росіяни звикли до всяких несподіванок. Він дав мені дві склянки чаю, цукор, повну тарілку маленьких пиріжків.

— Радий стати вам у пригоді, — сказав він, — дозвольте запропонувати вам… я й сам часто потрапляв у подібні ситуації… кілька кавових зерняток… пожувати…

— Дякую, — сказав я йому, — дуже вам вдячний. Я з приємністю візьму кілька зерняток…

— Якщо вам іще буде щось потрібно, — сказав він із справжнім благородством, — то, прошу, я ще не лягатиму, мені буде дуже приємно…

Кавові зернятка я розжував у коридорі. Вони перебивали запах перегару. Пат сиділа коло лампи й пудрилась. На якусь мить я спинився на дверях. Мене зворушувало, як вона сиділа, як уважно дивилась у своє маленьке люстерко й водила пухівкою по скронях.

— Випий трошки чаю, — сказав я, — він іще гарячий.

Вона взяла склянку. Я дививсь, як вона п’є.

— Чорт його знає, Пат, яка це муха мене вкусила сьогодні ввечері…

— А я знаю, що це було, — відповіла вона.

— Знаєш? А я — ні.

— Не треба тобі й знати, Роббі. Ти й без того знаєш надто багато, щоб бути по-справжньому щасливим.

— Може, й так, — погодився я. — Але ж куди це годиться, що відколи я тебе знаю, то щодалі дитинію…

— Годиться! Краще, ніж коли б ти ставав усе розумнішим!

— Це, звичайно, теж аргумент, — сказав я. — А ти чудово вмієш виручати з біди… Але я гадаю, що тут багато всячини збіглося.

Вона поставила склянку на стіл. Я стояв, спершись на ліжко. У мене було таке почуття, ніби я після довгої, важкої подорожі повернувся додому.

Защебетали пташки. Десь грюкнули двері. То була пані Бендер, няня з притулку для немовлят. Я глянув на годинник. За півгодини Фріда буде на кухні, тоді ми вже не зможемо вийти з квартири непомітно. Пат ще спала. Вона дихала глибоко й рівно. Будити її було б злочином. Але що вдієш.

— Пат…

Вона щось пробурмотіла уві сні.

— Пат… — я проклинав усі на світі мебльовані кімнати. — Пат, пора… Я допоможу тобі одягтися.

Вона розплющила очі й усміхнулась, розніжена сном, як дитина.

Мене й цього разу, як завжди, здивувала оця її радість пробудження, я так любив у ній це. Бо я ніколи не прокидався радісний.

— Пат… Пані Залевська вже чистить свою штучну щелепу.

— Я сьогодні

1 ... 172 173 174 ... 242
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"