Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"
- Жанр: Сучасна проза
- Автор: Ярослав Гашек
«Пригоди бравого вояки Швейка під час світової війни» — незакінченний сатиричний роман чеського письменника Ярослава Гашека. Вперше Швейк з’являється в збірці оповідань Гашека «Бравий вояка Швейк та інші дивовижні історії», яка вийшла в 1912 році. Знову до того ж героя Гашек звернувся через п’ять років: в червні 1917 року в Києві вийшла повість «Бравий вояка Швейк в російському полоні». І після повернення з Росії до Праги письменник знову повертається до свого героя, тепер вже в монументальному романі в шести частинах. В період з 1920 по 1921 роки Гашек пише три частини роману і починає четверту, але не встигає її дописати навіть до середини. Письменник помер 3 січня 1923 року. Продовження роману — «Пригоди бравого вояки Швейка в російському полоні» — написав чеський журналіст Карел Ванєк (1923 р., перше російське видання — 1928 р.). В багатьох українських читачів чимало приємних асоціацій пов’язано з образом бравого вояки Швейка. У кожної зацікавленої особи, мабуть, є своє приватне ставлення до Швейка — певний тип стосунків із літературним персонажем. В останні роки з’явились відомості, що Йозеф Швейк не був придуманий Гашеком, а існував реально. Йозеф Швейк (1892–1965) — празький ремісник, з яким Гашек познайомився у 1911 році. Незабаром з’явились перші оповідання з цим персонажем. Пізніше Гашек ще раз зіткнувся зі Швейком, але вже находячись в полоні в Росії, де вони обидва служили в добровольчих чеських частинах. Можливо ця зустріч і послугувала приводом до виникнення повісті. Частина з великої кількості персонажів роману мають реальних прототипів, багатьом з своїх героїв Гашек навіть не став змінювати імена, хоча і приписує деталі власної досить бурхливої біографії. Багато літературних критиків вважають «Швейка» першим противоєнним романом, що безпосередньо передбачив «На західному фронті без змін» Ремарка.
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ярослав Гашек
Пригоди бравого вояки Швейка
Том II
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
СЛАВНА ПРОЧУХАНКА
Через Угорщину
Нарешті всі дочекалися тієї хвилини, коли їх напхали до вагонів з розрахунку 42 чоловіки або 8 коней. Коням, звичайно, було зручніше їхати, ніж солдатам, бо вони могли спати навстоячки, але, зрештою, це не мало жодного значення. Військовий ешелон знову віз у Галичину нову партію людей, зігнаних на забій.
Однак цим створінням усе ж таки трохи відлягло від серця. Поїзд рушив, а це вже було щось певне, бо до цього часу всі жили у напруженому очікуванні, в страху, чи поїдуть вони завтра, чи позавтра, а може, ще й сьогодні. Деякі почували себе, як засуджені на смерть, що в страшному перестраху чекають на ката. Але кат з’явився, і їх огортає спокій: за мить — усьому кінець.
Тому один солдат верещав з вагону, як навіжений: «Їдемо, їдемо!»
Фельдфебель-рахівник Ванєк безумовно мав рацію, коли говорив Швейкові, що нема чого поспішати.
Поки підоспіла мить лізти до вагонів, минуло декілька днів. І весь час безнастанно торочилось про консерви, але досвідчений Ванєк заявив, що це тільки людська фантазія. Які там консерви?! Ще так-сяк польова служба Божа, — будь ласка, бо і з попередньою маршовою ротою саме так було. Коли є консерви, польова служба Божа відпадає. В іншому разі вона є відшкодуванням за консерви.
І дійсно, замість ґуляшевих консервів з’явився старший фельдкурат Ібль і забив три мухи одним ударом. Відправив польову службу Божу зразу для трьох маршбатальйонів, благословивши два з них у дорогу до Сербії, а один до Росії.
При цьому він виголосив дуже патріотичну схвильовану промову, матеріали для котрої, як було видно, брав з військових календарів. Промова так схвилювала всіх, що по дорозі на Мошон Швейк, який їхав з Ванєком у одному вагоні, де розташувалася імпровізована канцелярія, згадуючи про неї, сказав фельдфебелеві-рахівникові:
— Що не кажи, а це насправді було чудово. Як він розпинався: «Коли день схилятиметься надвечір, і сонце зі своїми золотими променями западе за гори, на бойовищі буде чути останні подихи умираючих, іржання коней, стогін поранених, плач і голосіння населення, у якого над головою горітимуть стріхи». Я страх люблю, коли з людей робляться ідіоти у квадраті.
Ванєк кивнув на знак згоди головою:
— Це була насправді, кат його візьми, зворушлива історія.
— Гарна і з біса повчальна, — сказав Швейк. — Я усе дуже добре запам’ятав і, коли повернуся з війни, розповідатиму про це «Під чашею». Пан фельдкурат, викладаючи нам все це, так розчепірив свої дригульки, аж я злякався, ще, чого доброго, послизнеться і гепнеться на польовий вівтар. Адже міг би розбити собі макітру об дароносицю. Він навів нам чудовий приклад з історії нашої армії, коли в ній ще служив Радецький, і так гарно зумів поєднати з вечірньою загравою вогонь палаючих стодол на бойовищі, немовби це все відбулося у нього на очах.
Того самого дня старший фельдкурат Ібль був уже у Відні і розповідав там іншому маршбатальйонові цю зворушливу історію, про яку згадував Швейк і яка йому так сподобалася, що він назвав її «ідіотизмом у квадраті».
— Дорогі солдати, — промовляв старший фельдкурат Ібль. — Уявіть собі, що зараз сорок восьмий рік, і тільки-но переможно скінчився бій під Кустоццою{1}. Після десятигодинного завзятого бою італійський король Альберт змушений був залишити бойовище нашому батькові солдатів, маршалові Радецькому, який на 84-му році свого життя здобув таку блискучу перемогу.
І ось, дорогі солдати. На вершині перед здобутою Кустоццою старий полководець зупиняє свого коня. Навколо нього його вірні генерали. Урочистість тієї хвилини пройняла усю групу, бо недалечко від маршала, мої кохані, всі побачили солдата, який боровся зі смертю. Поранений прапороносець Герт із пошматованим на полі слави тілом відчув на собі погляд маршала Радецького. Бравий прапороносець похололими пальцями правої руки у спазматичному захопленні стискав золоту медаль. Коли він побачив достойного маршала, серце його забилося з новою силою, а знеможене тіло запалилося життям. З надлюдським зусиллям умираючий спробував підповзти до свого фельдмаршала.
— Не муч себе, мій доблесний солдате, — сказав маршал і, злізши з коня, хотів подати йому руку.
— Гай гай, пане маршале, — сказав умираючий воїн, — мені перебило обидві руки, але прошу тільки одно, скажіть мені чисту правду: ми виграли цю битву?
— Ще й як, милий брате, — ласкаво сказав фельдмаршал. — Шкода, що твоя радість затьмарена пораненням.
— Звичайно, високодостойний пане, прийшла моя остання година, — слабим голосом сказав солдат, приємно усміхаючись.
— Тебе мучить спрага? — спитав Радецький.
— День був задушливий, пане маршале, понад 30 градусів тепла.
Тоді Радецький взяв у одного зі своїх ад’ютантів польову флягу і підніс її вмираючому. Той довгим ковтком погасив свою спрагу.
— Хай Бог вам сторицею відплатить, — вигукнув солдат, намагаючись поцілувати руку свого полководця.
— Ти давно служиш? — спитав маршал.
— Понад сорок років, пане маршале. Під Асперном{2} я здобув золоту медаль, бився і під Липськом, за що маю гарматний хрест{3}. П’ять разів був смертельно поранений, але тепер мені вже кінець. Та яке щастя, яке блаженство, що я дочекався сьогоднішнього дня. Що мені смерть, коли ми здобули славну перемогу і відвоювали цісареві його землі.
В цю хвилину, кохані солдати, з боку табору долинули величні звуки нашого гімну «Боже, будь нам покровитель», могутньо і урочисто пролунали вони над бойовищем. Ранений солдат, прощаючись із світом, ще раз спробував підвестися.
— Хай живе Австрія! — вигукнув він несамовито. — Слава австрійській батьківщині! Хай вічно лунає в просторах наш шляхетний гімн! Слава нашому полководцеві! Хай живе армія! — Вмираючий ще раз припав до правиці маршала, поцілував її і впав; останній тихий подих вирвався з його благородної душі.
Полководець з непокритою головою стояв над тілом одного з найкращих своїх воїнів.
— Такий прекрасний кінець дійсно гідний заздрощів, — промовив маршал і затулив обличчя руками. — Дорогі солдати, і я від щирого серця бажаю вам усім дочекатися такого кінця!
Згадуючи цю промову старшого фельдкурата Ібля, Швейк міг дійсно справедливо, без найменшого перебільшення назвати його «ідіотом у квадраті».
Потім Швейк почав обговорювати вже відомі накази, про читані перед посадкою в поїзд. Один — підписаний Францом Йосифом, а другий виданий ерцгерцоґом Йосифом Фердинандом, головнокомандувачем Східної армії. Обидва накази торкалися подій, що відбулися 3 квітня 1915 року на Дуклянському перевалі, коли два батальйони 28-го полку під звуки полкового оркестру перейшли разом з офіцерами до росіян.
Обидва накази було прочитано тремтячим голосом і у
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди бравого вояки Швейка», після закриття браузера.
