Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Бройєр поїхав спершу до неї. Він, очевидно, добре знав, де вона живе. Приїхали. Пат вийшла, Бройєр поцілував їй руку.

— На добраніч! — сказав я Пат, навіть не глянувши на неї.

— Де мені вас висадити? — спитав Бройєр.

— На найближчому розі, — відповів я.

— Яз приємністю відвезу вас додому, — сказав він поквапливо й надто ввічливо.

Він хотів перешкодити мені повернутися назад, до Пат. Я розмірковував, чи не дати йому доброго ляпаса. Та він був мені геть байдужий.

— Добре, тоді підвезіть мене до бару «Фредді», — сказав я.

— Хіба так пізно ви зможете ще туди зайти?

— Дуже мило з вашого боку, що ви так клопочетеся мною, — відповів я, — але будьте певні — я зможу ще зайти куди захочу!

Я сказав оце, та й мені стало його шкода. Він, безперечно, цілий вечір вважав, що був на висоті. Не слід було розвіювати такої ілюзії.

Я розпрощався з ним привітніше, ніж із Пат.

У барі було ще досить людно. Ленц і Фердинанд Грау грали в покер з конфекціонером Больвісом і з кількома іншими партнерами.

— Сідай і ти, — сказав Готфрід, — сьогодні покерна погода.

— Не хочу, — відповів я.

— Подивись на оце, — сказав він, показуючи на купу кредиток. — Без обману! Масть сама в руки пливе!

— Гаразд, — погодився я, — давай спробую.

Я з двома королями взяв чотирьох валетів.

— Ого! — сказав я. — Та сьогодні тут, здається, й справді шулерська погода!..

— Вона завжди така, — відповів Фердинанд і дав мені сигарету.

Мені не хотілося затримуватися тут довго. Але тепер я відчув уже під ногами ґрунт. Хоч на душі в мене було не дуже добре, але ж я почував себе тут, як удома.

— Постав-но мені сюди півпляшки рому! — гукнув я Фре-дові.

— Долий портвейну, — сказав Ленц.

— Ні, — заперечив я. — Не маю часу на експерименти. Хочу впитися.

— Тоді пий солодкі лікери. Посварився?

— Дурниці.

— Не бреши, малий. Не плети дурниць своєму старому татові Ленцу, що добре знає кожен закуток людського серця. Скажи «так» і впивайся.

— З жінкою не можна посваритися. На неї можна злитися.

— Це надто тонкі нюанси для третьої години ночі. А я, до речі, сварився з кожною. Коли не сваришся, то це означає, що скоро все скінчиться.

— Гаразд, — сказав я, — хто здає?

— Ти, — відказав Фердинанд Грау. — Роббі, в тебе, здається, світова скорбота. Плюнь на все! Життя барвисте, але недосконале. До речі, незважаючи на всю твою світову скорботу, ти блискуче блефуєш. Два королі… Це ж нахабство!

— Якось я бачив партію, — промовив Фред, стоячи за прилавком, — коли проти двох королів поставили сім тисяч франків.

— Швейцарських чи французьких? — спитав Ленц.

— Швейцарських.

— Твоє щастя, — зауважив Готфрід. — 3 французькими ти не мав би права переривати гри…

Ми грали ще з годину. Я виграв досить багато. Больвіс увесь час програвав. Я пив, але не п’янів, тільки голова розболілася. Зелений змій не з’являвся перед очі… Лише все начебто відчувалося гостріше. У шлунку палала пожежа.

— Ну, годі тобі, з’їж чогось, — сказав мені Ленц. — Фреде, дай йому сендвіч і кілька сардинок. Сховай гроші, Роббі.

— Здамо ще раз.

— Згода. Востаннє. Ставка подвійна?

— Подвійна! — підхопили всі.

Я, недовго думаючи, прикупив до трефової десятки й до короля три карта: валета, даму й туза. З ними я виграв у Больві-са, який мав на руках чотири вісімки й підняв ставки хтозна-куди. Згадавши всіх чортів, він сплатив мені цілу купу грошей.

— От бачиш, — зауважив Ленц, — везуча погода!

Ми пересіли до прилавка. Больвіс спитав про «Карла». Він і досі не міг забути, що Кестер на перегонах обійшов його спортивну машину. Усе ще хотів купити «Карла».

— Спитай у Отто, — сказав йому Ленц. — Але я думаю, що він скоріше продасть тобі руку.

— Не вигадуй! — не міг втямити Больвіс.

— Тобі цього не зрозуміти, — сказав Ленц, — торговцеві, типовому нащадкові двадцятого сторіччя!

Фердинанд Грау засміявся. Фред теж. Нарешті почали сміятися всі. Якщо не посміятися з двадцятого сторіччя, то хоч вішайся. Проте й сміятися довго не можна. Бо хотілося, власне кажучи, плаката.

— Ти танцюєш, Готфріде? — спитав я.

— Звичайно. Я ж був колись учителем танців. Ти хіба забув?

— Забув… Нехай забуває! — сказав Фердинанд Грау. — Забуття — це секрет вічної молодості. Старіють, бо багато чого пам’ятають. А забувають надто мало.

— Ні, — заперечив Ленц. — Забувають завжди тільки непотрібне.

— Можеш ти мене навчити? — спитав я.

— Танцювати? За один вечір, малий. Оце й усе твоє лихо?

— Нема в мене ніякого лиха, — відповів я. — Так, голова болить…

— Це, Роббі, хвороба нашої доби, — сказав Фердинанд. — Найкраще було б народитися зовсім без голови.

Я пішов ще й до кав’ярні «Інтернаціональ». Алоїс уже збирався спускати жалюзі.

— Є ще хтось? — запитав я.

— Роза.

— Ходімо вип’ємо втрьох по одній.

— Згода!

Роза сиділа коло прилавка та плела маленькі вовняні панчішки для своєї доньки. Показала мені зразок і сказала, що кофточку вона вже сплела.

— А як сьогодні заробіток? — спитав я.

— Поганий. Усі без грошей.

— Позичити тобі? Ось — виграв у покер.

— Виграні гроші приносять щастя, — сказала Роза і, поплювавши на них, сховала.

Алоїс приніс три чарки. Потім, коли прийшла Фріці, ще одну.

— Годі, — сказав він нарешті. — Зморився, як пес.

Він вимкнув світло. Ми пішли. Роза попрощалася з нами біля входу. Фріці вчепилася до Алоїса. Легкою, молодою ходою вона пішла поруч нього. А він зачовгав своїми плоскостопими ногами по бруку. Я став і подивився їм услід. Побачив, як Фріці схилилася до задрипаного, згорбленого офіціанта й поцілувала його. Він байдуже відсторонив її. І раптом, — не знаю навіть, чого це на мене найшло, — коли я обернувся і глянув на безлюдну вулицю, на будинки з темними вікнами, на холодне нічне небо, мене наче обухом по голові вдарив такий тужливий порив до Пат, що я ледве встояв на ногах. Я нічого не розумів: ані себе, ані своєї поведінки, ані всього цього вечора, що допіру минув, — нічогісінько.

Прихилившись до стіни, я дивився просто себе. Не міг збагнути, навіщо я все це накоїв, заплутався в чомусь, що пошматувало мене, зробило нерозумним і несправедливим, кидало на всі боки, вщент розбило те, що я ледве-ледве стулив докупи. Я безпорадно стояв під стіною і не знав, що мені робити. Додому не хотілося, там мені стало б іще гірше. Нарешті я пригадав, що в Альфонса, мабуть, ще відкрито. Пішов туди, щоб лишитися