Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Отут?
— Так…
Я підвівся.
— Блискуча ідея… але ж твої речі… вечірня сукня, черевички…
— То я й пробуду до вечора…
— А як же вдома?
— А ми подзвонимо туди, скажемо, що я десь заночувала…
— Це можна. Ти хочеш їсти?
— Ще ні.
— Про всяк випадок я швиденько поцуплю кілька свіжих булочок. Рознощик вішає їх у корзинці біля вхідних дверей. Тепер саме час.
Коли я повернувся, Пат стояла біля вікна. На ній були тільки її сріблясті черевички. М’яке ранкове світло, наче серпанок, падало їй на плечі.
— То ми забули все вчорашнє, Пат, правда? — спитав я.
Вона кивнула, не обернувшись до мене.
— Ми просто не будемо більше зустрічатися зі сторонніми людьми. Справжня любов не терпить сторонніх людей. Тоді ми не сваритимось і не ревнуватимемо. До біса того Бройєра з усім його товариством, правда ж?
— Авжеж, — мовила вона, — і ту Маркевич теж.
— Маркевич? А це хто?
— Та, з якою ти сидів коло прилавка в «Каскаді».
— Ага, — сказав я, раптом відчувши якесь задоволення, — і її теж.
Я вивернув свої кишені.
— Глянь-но сюди. Хоч якась користь від цієї історії — я виграв у покер купу грошей. На них ми сьогодні ввечері кудись підемо, гаразд? Але по-справжньому, без чужих. А за них ми забули, правда?
Вона кивнула.
Сонце сходило з-за даху будинку профспілок. Заблискотіли шибки вікон. Волосся Пат заяскріло, плечі стали злотаві.
— Як ти мені вчора казала, хто такий цей Бройєр? Я маю на увазі — за фахом?
— Архітектор.
— Архітектор, — повторив я, трохи вражений, бо радніший був би почути, що він взагалі ніщо, — ну й нехай собі архітектор, що ж із того, правда, Пат?
— Так, любий.
— Нічого ж особливого, правда?
— Анічогісінько! — переконливо сказала Пат, обернулась до мене і розсміялася. — Це ж ніщо, справді, ніщо. Сміття, та й годі!
— А кімнатка, Пат, хіба вона така вже жалюгідна? Звісно, інші люди мають кра…
— Вона — чудова, твоя кімната, — перебила мене Пат, — справді прекрасна кімната, любий, я не знаю кращої від неї!
— А я, Пат, у мене чимало недоліків, я ж усього лише шофер таксі, але…
— Ти мій найлюбіший, ти крадеш чужі булочки й глушиш ром, ти мій любий…
Вона кинулася мені в обійми.
— Ах, дурнику мій, як же хороше жити!
— Тільки разом з тобою, Пат! Правда, тільки з тобою. Пат!
Ранок розгорявся, сипав променями. Унизу, над могильними плитами, коливалися пасма туману. Крони дерев були вже залиті сонцем. З димарів на будинках кільцями здіймався дим. Гукали рознощики перших ранкових газет. Ми лягли й поринули в ранковий сон, такий чуткий, наче ми й не спали, а марили. Ми лежали, обнявшись, летячи кудись у дивний світ невідомого, зливши свої віддихи в один. Потім, о дев’ятій, я подзвонив спершу підполковникові Егберту фон Таке від імені таємного радника Буркгарда, а тоді Ленцові, щоб попросити його поїхати замість мене в ранкову поїздку на таксі.
Той одразу ж перебив мене:
— Та облиш, малий. Адже недурно твій Готфрід знавець різних примх людського серця… Я цього й сподівався. Щасти тобі, мій золотий хлопче!
— Заткни пельку, — радісно сказав я йому, а на кухні заявив, що я хворий і до півдня лежатиму в ліжку. Після того мені довелося аж тричі відбивати атаку занепокоєної пані Залевської, що пропонувала мені то чай з ромашкою, то аспірин, то компреси. Потім мені пощастило непомітно упхнути Пат до ванної кімнати. Нам нарешті дали спокій.
XIV
Через тиждень після того до нашої майстерні несподівано приїхав на своєму «форді» пекар.
— А вийди-но, Роббі, — сказав Ленц, сердито глянувши у вікно, — цей тістечковий Казанова, мабуть, хоче оголосити нам якусь рекламацію.
Пекар був у похмурому настрої.
— Щось із машиною? — спитав я.
Він похитав головою.
— Навпаки. Вона тепер чудово працює. Ніби нова.
— А вона й справді нова, — підтвердив я, поглядаючи на нього вже більш зацікавлено.
— Справа в тім, — почав він. — Що… Одне слово, мені потрібна інша машина. Більша… — Він озирнувся: — Здається, у вас тоді був «кадилак»?
Я зразу збагнув, що сталося. Чорнява особа, з якою він жив, таки прогризла йому голову!
— Еге, «кадилак», — замріяно промовив я, — треба вам було тоді хапати його! Це ж був екземпляр! Красунчик! Ми віддали її за сім тисяч марок. Вважай, за півціни!
— Ну так уже й за півціни…
— Кажу ж вам, що за півціни, — рішуче наголосив я, розмірковуючи, що тут можна вдіяти, а тоді сказав: — Можна б попитати, може, якраз тому, хто її тоді купив, потрібні гроші. Тепер часто так буває. Заждіть хвилинку…
Я пішов до майстерні та квапливо розповів про все.
Готфрід аж підскочив.
— Хлопці! Де б нам швиденько дістати якийсь старий «кадилак»?
— Це вже мій клопіт, — запевнив я, — а ти краще подбай про те, щоб пекар не втік часом.
— Біжу!
Готфрід вибіг із майстерні. А я зателефонував до Блюмен-таля. Щоправда, великої надії я не плекав, а втім, чому й не спробувати! Блюменталь був у себе в конторі.
— Хочете продати свого «кадилака»? — спитав я без зайвих розмов.
Блюменталь засміявся.
— У мене є покупець, — повів я далі, — заплатить готівкою.
— Готівкою… — трохи подумавши, промовив Блюмен-таль, — в наші часи це слово звучить надто поетично…
— Я теж так думаю, — сказав я, раптом відчувши впевненість. — Ну, то як, поговоримо?
— Поговорити завжди можна… — відказав Блюменталь.
— Добре. Коли б я міг із вами побачитись?
— Сьогодні вдень після обіду я матиму час. Ну, скажімо, о другій годині в мене в конторі.
— Гаразд.
Я поклав слухавку.
— Отто, — звернувсь я досить-таки схвильовано до Кестера, — ніколи я цього не сподівався, але, здається мені, що наш «кадилак» повернеться!
Кестер одірвався від своїх паперів.
— Справді? Він хоче його продати?
Я кивнув і подивився у вікно. Ленц жваво натискав на пекаря.
— Не так він це робить, — занепокоївся я, — надто багато балакає. А пекар страх який недовірливий, його треба переконувати мовчанкою. Піду на зміну Готфрідові.
Кестер засміявся:
— Ні пуха тобі ні пера, Роббі!
Підморгнувши йому, я вийшов. Та я не повірив власним вухам: Готфрід і не думав завчасно оспівувати «кадилак». Він завзято пояснював пекареві, як індіанці в Південній Америці печуть хліб з кукурудзяного борошна. Я кинув йому вдячний погляд, а тоді звернувся до пекаря.
— На жаль, той чоловік не хоче продавати.
— Так я й знав, — випалив Ленц, наче ми з ним наперед умовилися…
Я знизав плечима.
— Шкода, звичайно… Та я його розумію…
Пекар стояв, явно вагаючись. Я глянув на Ленца. Він зараз
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші», після закриття браузера.