Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством»). Цей зв’язок дає можливість виявити мету правової норми, що формулюється в частині другій ст. 19 Конституції: обмежити можливість державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти усупереч правам і інтересам кожного.

У світлі цієї мети стає помітною невідповідність частині другій ст. 19 Конституції дій державного органу та органу місцевого самоврядування у наступних випадках.

При перегляді раніше прийнятого судом рішення у зв’язку з встановленим Європейським Судом з прав людини порушенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод суд зазначив на наступне: «З аналізу положень чинного законодавства України, частиною якого є міжнародні договори, ратифіковані Україною, не вбачається, що до процесуальних повноважень суду належить перевірка обставин, встановлених в рішенні міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана в Україні».

Європейський Суд у своєму рішенні дійсно вказав на відсутність «прямого причинного зв’язку» між порушенням Конвенції і збитками, на які зазначав заявник та які він просив відшкодувати на його користь, але це не позбавляло національні судові органи права вирішити питання про завдані збитки. Суд ухилився від вирішення цього питання і послався на частину другу ст. 19 Конституції, витлумачивши її без врахування мети цієї частини і контексту ст. 19 Конституції.

З урахуванням викладеного слід зробити висновок про те, що суд, здійснюючи правосуддя та захищаючи права людини, особливо у випадках, коли це право порушене державою (а так було у справі, про яку йдеться) та коли факт порушення встановлено Європейським Судом з прав людини, не міг відмовити у захисті права, посилаючись на відсутність процесуального повноваження перевіряти обставини, встановлені в рішенні міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, та на частину другу ст. 19 Конституції України. Суду надається загальне повноваження на розгляд відповідних спорів і, якщо не встановлено інше спеціальним законом, суд вправі перевіряти обставини, що мають значення для вирішення справи, хоч би вони і були встановлені Європейським Судом з прав людини, якщо це необхідно для захисту прав особи. Оскільки спеціальними положеннями законодавчих актів, що регулюють процесуальні відносини, обставинам, які встановлені міжнародними судовими установами, не надається преюдиційного значення, національний суд вправі перевіряти ці обставини. Більше того, навіть визнання таких обставин преюдиційними фактами не виключає, за загальним правилом, їх спростування, а лише звільняє від доказування цих обставин (ст. 72 КАС; ст. 61 ЦПК; ст. 35 ГПК). При цьому частина п'ята ст. 35 ГПК визнання фактів встановленими (такими, що мають преюдиційне значення) називає припущенням, яке може бути спростоване в загальному порядку).

Частина друга ст. 19 Конституції дійсно жорстко обмежує повноваження, підстави та способи дії державних органів. Але ці обмеження стосуються тих аспектів правопорядку, у яких повноваження та дії державних органів протистоять кожному (всім). Якщо ж йдеться про відносини, у яких державний орган захищає право особи (кожного), яке порушене, в тому числі державою, то обмеження, встановлені частиною другою ст. 19 Конституції, не можуть бути визнані чинними, бо тоді стане неможливим захист прав кожного, що випливають із частини першої ст. 19 Конституції. Суд у згаданому випадку кваліфікував частину другу ст. 19 Конституції як таку, що регулює відносини між державою та державними органами, що призвело до прийняття помилкового рішення.

Аналогічної помилки припустився і господарський суд, коли не тільки послався на те, що Господарський процесуальний кодекс не передбачає застосування закону за аналогією, а й зазначив, що він не має права в порушення частини другої ст. 19 Конституції діяти за відсутності повноваження (застосовувати закон за аналогією), встановленого Конституцією або законом. По-перше, суд неправильно витлумачив частину другу ст. 19 Конституції, яка перешкод для захисту прав людини державними органами, зокрема судом не встановлює. По-друге, принцип верховенства права, який не допускає правової невизначеності, а тому визнає можливість застосування аналогії закону з метою подолання ситуацій правової невизначеності, за юридичною силою у відповідній частині є вищим будь-якого конституційного чи законодавчого положення.

Особа побудувала об’єкт нерухомості. Суд визнав право власності особи на цей об’єкт. Особа звернулась до міського управління архітектури з клопотанням присвоїти об’єкту нерухомості поштову адресу і отримала відповідь, що може бути віднесена до шедеврів бюрократичного жанру: управління архітектури є органом місцевого самоврядування, а тому відповідно до частини другої ст. 19 Конституції вправі діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією і законами України. Ні Конституція, ні закони не встановлюють повноваження управління архітектури присвоювати об’єктам нерухомості поштові адреси. При цьому поважний орган місцевого самоврядування не повідомив, який же орган присвоює поштові адреси, а де-факто впродовж десятків років цю функцію виконувало якраз управління архітектури.

5. Якщо цілі правових норм текстуально в нормативно-правових актах не закріплені і не можуть бути виявлені із контексту, вони повинні виявлятись виходячи із сутності і змісту суспільних відносин, які цими нормами регулюються. Такий досвід є. Так, Конституційний Суд України в одному із своїх рішень дійшов такого висновку: «Визначаючи зміст положення пункту 1 ч. 3 ст. 1 Закону «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», слід виходити із цілей прийняття Закону, його соціально-економічного змісту, порівняльного аналізу як усіх редакцій положень Закону, що потребують тлумачення, так і внесених інших змін до Закону, з урахуванням проведення державної податкової та соціальної політики» (рішення Конституційного Суду у справі про патентування підприємницької діяльності)[309]. При цьому метою названого Закону на підставі матеріалів справи було визнано «залучення до оподаткування доходів суб’єктів підприємницької діяльності від тих видів діяльності, щодо яких існували труднощі з визначенням достовірної суми доходів і тим самим створювались умови для уникнення сплати податків». Як встановлення мети названого Закону слід визнати і посилання в мотивувальній частині рішення Конституційного Суду у цій справі на думку народних депутатів, яку Суд сприйняв без будь-якого аналізу: «Надання пільг щодо придбання торгового патенту для підприємств і організацій Укоопспілки, військової торгівлі та державних аптек незалежно від сфери їх діяльності, на думку народних депутатів України, сприятиме цим суб’єктам підприємництва у здійсненні на певному рівні, в тому числі шляхом перерозподілу прибутку, функцій стосовно забезпечення відповідних категорій населення, зокрема сільського,